Кальчева Маргарита, 11-б клас, Одеський ліцей №100

Вчитель, що надихнув на написання — Кабанов Кирило Вікторович

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Моє 24 лютого почалось о 8.13 ранку. Прокинувшись і поглянувши на годинник я подумала: «Невже ми проспали і мама не розбудила нас?». Нічого на той момент не усвідомлюючи, я продовжила спати. Не надто засмутившись через запізнення на уроки. Якби ж тільки цей день був звичайним, і ми просто пішли до школи. Наразі я розумію, наскільки цінними були ті буденні ранки, коли все здавалося таким простим. Через приблизно годину до моєї кімнати увійшов старший брат зі словами: «Прокидайся, війна почалась». Я не могла повірити своїм вухам. Його обличчя було серйозним, тоді я зрозуміла, що це не просто недолугий розіграш. Приголомшена його словами, мене охопив якийсь білий шум, я намагалась усвідомити, що він щойно сказав. «Війна почалась»… Це звучало настільки нереально, наче частина якогось фільму, але точно не мого життя.

Брат сказав мені зібрати теплий одяг і спуститися на перший поверх. Я не відчувала паніки, хоч і не через байдужість. Радше це був якийсь дивний спокій, зумовлений страхом перед невідомістю.

Мама була на роботі; вона працює в поліції, їх викликали майже одразу після початку. Сестра сиділа на кухні, а тато, схвильований і стривожений, метушливо ходив по дому. Коли я поглянула у вікно, то побачила нашого дядька, який безтурботно щось лагодив у нашому гаражі. Він приходив, щоб допомогти з ремонтом, але того дня я зовсім не очікувала його побачити. Я запитала тата чому дядько тут, а тато відповів, що той обмовився фразою: «Все нормально, наши пришли». У мене вирвався нервовий сміх… Як він міг казати таке, підтримуючи ту сторону, яка вже тоді руйнувала нашу країну та вбивала людей. Мене охопило обурення.

Того вечора ми всі лягли спати на першому поверсі. Засинаючи, я відчайдушно намагалася переконати себе, що це був лише жахливий сон. Але, на жаль, це була страшна, невідворотна реальність.

Наступні три місяці ми провели у бабусі та дідуся в селі. Там було спокійно, вибухів ми не чули. Наприкінці травня ми з сестрою почали просити батьків повернутися в Одесу, бо дуже хотіли додому. Вони вагалися, оскільки в Одесі було значно небезпечніше: часто лунали вибухи й повітряні тривоги. Нарешті мама погодилася, поставивши умову: щоразу під час тривоги ми спускатимемося у підвал. Ми одразу ж погодилися — тільки б бути вдома.

Коли дідусь відвіз нас додому, я розплакалась, побачивши наш будинок. Це був, мабуть, перший раз, коли я провела так багато часу далеко від дому.

Перший час ми дійсно спускалися в підвал під час кожної тривоги, але з часом перестали. Коли обстріли в Одесі ставали сильнішими, ми спускалися в підвал з усіма домашніми тваринами.

На жаль, війна змушує нас пристосовуватись до умов життя, яких ми ніколи б не обрали.

Життя стало жорстким, непрогнозованим. Зараз я навчилася жити без страху реагувати на вибухи чи звуки літаючих дронів та ракет,

проте кожна тривога лишає в серці відбиток гніву та ненависті до ворога. Я більше не боюся смерті, це результат постійної боротьби з небезпекою, яка стала рутиною. Це- не байдужість, а усвідомлення, що наші життя можуть обірватися будь-якої миті.

Протягом останніх років у мене значно розвинулось почуття емпатії, яке завжди було мені властиве. Мені боляче за кожного, хто втратив дім, рідних, постраждав від дій росії. У дні великих трагедій стає неможливо побороти сум. Такі моменти нагадують нам, наскільки цінним є людське життя.

Важливо пам’ятати, завдяки коми ми маємо можливість жити. Наші військові щодня боронять нашу країну та борються за нашу свободу, деколи навіть ціною своїх життів. Ми, у свою чергу, повинні не лише вшановувати кожного та кожну, а й робити все, щоб перемогти ворога. Підтримка наших військових — це найменше, що ми можемо зробити у відповідь на їхню відвагу. Регулярно доначу на збори, бо знаю: лише спільними зусиллями можемо наблизити перемогу та здолати країну-гній.

Слава Україні!