«Мені аби сини були живі і перемога була наша»

Світлана протягом всього часу залишалась в Охтирці під обстрілами. Її сини воюють з першого дня. Все, чого вона хоче, – щоб війна якнайшвидше скінчилась

Мені 59 років буде сьомого березня, я інвалід третьої групи. У мене двоє дітей, дві онучки. Перший чоловік помер, живу вже вісім років із другим. Коли дуже стріляли, ми ховалися. Діти відразу пішли на війну. Живемо ми в Охтирці, нікуди я не виїжджала, тому що у мене мама була лежача - уже померла.

24 лютого мені зателефонували діти десь о п’ятій годині й сказали, що почалася війна. Я в першу чергу сіла на велосипед і поїхала до мами - вона жила за чотири кілометри від мене. Звісно, було страшно й незрозуміло, що далі.

З харчами проблем не було: у нас своя картопля була, закрутки. До того ж організації різні допомагали і церква. З ліками було дуже важко – я маю щодня їх приймати, а поставок не було.

Мене це шокувало. Досі не вкладається в голові, як вони могли таке вчинити. Хоч у мене й родичі там, але образа та зло на них усіх залишилися.

Мені вже так ця війна набридла! Ще й діти воюють. Звісно, хочеться, щоб скоріше все це скінчилось. Усе в нас буде добре. Мріємо, щоб діти всі повернулися додому живі, здорові та з перемогою.