"Три перші дні нічого не їла. Шматок у горло не ліз"

Як почалася війна, сиділа я у погребі, а тоді свати в село забрали. Зять приїхав, кинув у машину. Їхали: ніде нікого немає, біля військової частини машини горять. І жила я у сватів у селі. У квартирі моїй, на щастя, тільки вікна повибивало.   

Страшно було. Куди діватись, не знаєш - бігаєш як придурок. Що робити, куди бігти? Та ще й я інвалід. У той погреб поки злізеш, поки вилізеш! Там холодно - хай Бог милує. А тоді нерви лікуєш. 

В першу ніч я не спала. Почалося все о 4:30 ранку - гуп-гуп. Який там сон? З погріба не вилазили. Ми три дні нічого не їли, з сусідами в погрібах сиділи. Яйце, шматок хліба і вода. У мене той шматок хліба ще й на третій день залишався. У горло не ліз. Вилізеш - воно бухкає знову і знову. Ніхто нічого не знає. Сусіди бігають, один у одного розпитують новини. 

Відтоді як почалася війна, ніякої радості немає. Коли тривога, тільки вуха нашорошуєш, до всього прислухаєшся. Щоб трохи відволіктись, я плету шкарпетки - їх передавали нашим хлопцям із ЗСУ. Кіно дивитися не можу. Після трагедії у Дніпрі я навіть радіо не можу слухати. Там щось розповідають, а я плачу. І не читається. Ходжу, як зомбі. 

Дуже зраділи, коли Херсон звільнили. А зараз знову у депресії, ні з ким спілкуватися не хочеться. 

Моя думка: повиганяють їх до чортової матері з усієї території України, яка нам належить з 1991 року. І щоб сліду їх, і духу навіть не було! І викопати рів, закидати його мінами, щоб воно тільки подивилося в наш бік і вибухнуло від одного тільки погляду. І щоб нікого з них не було на нашій території! 

Головне, щоб був мир. Щоб усі жили мирно, благополучно і щоб наша країна процвітала. Щоб ми відбудовувалися потихеньку. Ми їм ніколи не пробачимо! Мрію про Перемогу.