Іван Сарбаєв, 10 клас, Вінницький ліцей безпекового спрямування та національно-патріотичного виховання Львівського державного університету безпеки життєдіяльності

Вчитель, що надихнув на написання есе — Бойчук Оксана Юхимівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24.02.2022 р. 3:40. В Україні розпочалася війна, і моє життя змінилось кардинально...

У цей час я знаходився в місті Тростянець Сумської області.

4:00. Солодкий сон. Телефонний дзвінок. Голос матері: «Війна!».

Прокинулися. Зібралися. Що робити далі?!

О 8-ій ранку я почув вибух, стрілянину з кулемета та автомата — місто взяли в окупацію.

28.02.2022.

До нас додому прийшли російські загарбники, виламали двері, направили на нас автомат і скомандували: « У вас есть 5 минут собрать вещи и покинуть помещение!»

Зібрали необхідне, спустилися в підвал. Так минуло 11 днів…

10.03.2022. Оголошено перший гуманітарний коридор з міста, тоді змогло виїхати 500 людей.

Маршрутні автобуси. Білі. Натовп. Домашні тварини. Валізи, сумки з речами. Глухе мовчання. Страх. Тривога. Невідомість.

На блокпосту російські військові забирали телефони, але я вимкнув його і сховав під сидіння. Руки тремтять, думки плутаються, однак

під час дороги до Сум я запамʼятав всі місця перебування російських військ. Коли прибув додому, розповів усе батькові, і він вирішив написати українським військовим — через днів 10 ті окупанти були знищені.

26.03.2022. Місто Тростянець звільнене від окупації силами 93-ї бригади "Холодний Яр".

В Сумах у цей час було відносно спокійно: я був вдома, навчався дистанційно в школі, у вільний час малював картини, допомагав мамі, випалював на деревині різні малюнки, любив робити щось із паперу. Але

все це для того, щоб відволіктися від страшних новин, жахливих подій, суму, страху, іноді відчаю.

15.05.2022.Червоний Хрест. Волонтери. Ці ангели, що всюди залишали добрий слід. Не можна було не захоплюватися ними, не долучитися до цієї благородної діяльності.

Я возив їжу людям похилого віку, розвантажував автомобілі з гуманітарною допомою… Приємно було допомогти нужденним, відчувати себе важливим, потрібним комусь.

Нарешті почав ходити до школи та на тренування. Життя почало набувати звичного ритму.

12.04.2024. Звичний шлях зі школи додому повз завод «Насосенергомаш». Повітряна тривога! Гучний шелест! Свист!..

То була російська ракета, яка влучила у самісінький завод.

Мене відкинуло метрів на 5, повз упав осколок від ракети. Вибух… Вогонь… Чорний дим...Поранені… Крик…

Зміг швидко піднятися, прибіг додому. Мама плаче, сестра також, почав їх заспокоювати, сказав, що все буде добре. Після прильоту по заводу приїхали всі служби: рятувальники, швидка допомога, поліція, — і почали виконувати свою роботу — стримано, злагоджено, на диво спокійно. Після цього випадку, спостерігання за роботою рятувальників, благородних людей у помаранчевому спецодязі і масках, захотів повʼязати своє життя з цією надважливою для нашої країни професією.

31.05.2024. Закінчив школу, отримав свідоцтво про базову загальну середню освіту і пішов до Головного управління ДСНС дізнаватись, що потрібно для вступу до закладу, що готує рятувальників.

23.06.2024. Почав проходити медкомісію, готувати особову справу для вступу. Коли все було готово, відправив на перевірку і чекав відповіді.

01.07.2024. Дзвінок від офіцера Вінницького ліцею безпекового спрямування, голос зі слухавки: «Ти проходиш далі до здачі іспитів на вступ».

12.08.2024 я приїхав до міста Вінниці здавати іспити для вступу до ліцею. У перший день здавали нормативи з фізичної підготовки. На другий день — українська мова. І вирішальний третій день — історія України. Усе склав, але не знав, чи пройшов чи ні. Сидів до вечора під закладом, чекав результатів, але сказали приходити наступного дня.

16.08.2024. Знову в ліцеї. Списки. Моє прізвище — серед тих, хто вступив. Шалена радість, адже

зробив успішний перший крок до заповітної мрії — стати рятувальником, щоб професійно допомагати людям у кризових ситуаціях.

Нині навчаюся у Вінницькому ліцеї безпекового спрямування та національно-патріотичного виховання Львівського державного університету безпеки життєдіяльності й гордий тим, що є ліцеїстом саме цього закладу освіти. Тут я переконався, що рік тому зробив правильний вибір, здобув нові знання та навчився нового. Нині моя мета — продовжити опановувати професію рятувальника в закладі вищої освіти, щоб бути корисним для людей, для держави, як тоді, у 2022; як ті янголи в помаранчевих костюмах і масках... Може, я теж колись буду прикладом для наслідування для якогось хлопчака з широко розплющеними перестрашеними очима...

Війна змінює людей, усіх, і я не виняток. Парадокс, але вона (війна) зробила мене відповідальнішим, сильнішим, свідомішим. Я став більше цінувати життя, родину, друзів і свою країну — випалену, зруйновану, пограбовану, омиту кров'ю, але незнищенну. Вірю, що навіть після найтемніших днів можна знайти своє покликання і перетворити біль на силу. А сила — в єдності, сила — в допомозі й підтримці, щоб слабкий — піднявся, зневірений — повірив, знедолений — побачив світло серед тьми.