Каріна Тихоненко, 10-б клас, Селидівська ЗОШ І - ІІІ ступенів №2 

Вчитель, що надихнув на написання есе — Конотоп Наталія Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року... Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Моє рідне місто на Донеччині відчуло неспокій у цю мить, як і вся Україна. Зібрані про всяк випадок валізи, постійні тривоги, безсонні ночі, тривожні думки — все це торкнулось моєї сім'ї та всієї країни. У всіх було тільки одне питання: "Що буде далі?". Кожного дня ми жили і досі живемо з думками про те, що це жахіття скоро закінчиться.

Я постійно згадую те, як ми кожного дня ходили до школи, на гуртки, прогулювались містом, їздили на море... І згодом я зрозуміла, що тоді я була дійсно щаслива, але не цінувала цього.

Через деякий час у нашому місті почали з’являтися переселенці з Волновахи, Маріуполя, Вугледару. Наше Селидове об’єдналося в єдине ціле і допомагало всім нужденним. Ми збирали одяг, їжу, іграшки, засоби гігієни. Також громада підтримувала цих людей морально, бо

допомога — це не тільки щось матеріальне, інколи дуже важливо просто вислухати і дати змогу висловити усі свої думки, а інколи легше просто обійняти.

Всі дуже щиро допомагали їм, бо ми — українці! Ми — єдиний народ, ми велика сім'я. Я побачила, як у такий момент люди змінилися, стали якимись рідними. Слухаючи розповіді біженців, що саме їм довелось пережити, я відчувала страх і сум. На жаль, мене постійно не залишали думки про те, що все, що здавалося моторошним тоді, може колись торкнутися і мене. Але я продовжувала вірити, що Україна знову буде жити під мирним небом!

Так... Почалися складні часи і для мого міста.

Довгі блекаути, ворожі влучання у джерела постачання води, ціни на прості продукти підвищенні, але місто продовжувало жити.

Згодом лікарні, садочки, школи, багатоповерхівки почали зазнавати масштабних руйнувань, страждали діти, вагітні жінки, літні люди, тварини...Почались ночі у бомбосховищах. І в голові знову страшні питання:

"У чому винна та бабуся, яку не змогли врятувати з-під завалів, та дитина, яка залишилась без батьків?

Чому так жорстоко?"... Мені довелось швидко подорослішати, і я почала дивитися на цей світ іншими очима. Я відчула, як я змінилась.

Останньою краплею став обстріл лікарні та садочка біля мого дому. 13 лютого 2024 року батьки прийняли важке, але правильне рішення — вивезти мене з сестрою у більш безпечне місце. Ця подія змінила все. Живучи у Дніпрі, я завжди замислювалась:

"Чому я повинна кинути свій дім? Чому я не поруч з рідними? Чому така складна доля нашого Донбасу та нашої країни?"...

Проживаючи там деякий час, я не могла звикнути до життя у новому місті. Постійно читала новини, ще більше падала духом. Ще кілька років тому я навіть не подумала б, що війна може поділити моє життя на "до" та "після", що щось мене може розлучити з моїми близькими.

Новини про рідне містечко ставали дедалі невтішними, лінія фронту була все ближче. Це мене дуже руйнувало зсередини.

На жаль, у жовтні 2024 року моє рідне, радісне, світле, красиве містечко захопили окупанти. Ця подія повністю змінила все. "Я не зможу повернутися додому? Я ніколи не посиджу за улюбленою партою? А як же моє дитинство, мої спогади, вони залишились там ? Хто я тепер? Де мій дім? Я не зможу пройтися рідними вуличками? Чому?" — питала я себе. Ні, я, як мала дитина, вірю у краще. Тільки татові слова мене заспокоювали: “Ми зможемо подолати усе, головне вірити та молитися!”. Уся моя рідня розкидана по всій Україні.

Хочеться зібратися вдома за великим, сімейним, святковим столом, але як би це сумно не звучало, дому вже немає.

Вже не повернути ті моменти. Переїхавши до нового міста, я почуваю себе чужою, і я не можу прийняти, що тепер мені потрібна та допомога, яку ми надавали на початку повномасштабного вторгнення іншим людям. Слово "дім" у мене назавжди буде асоціюватися з Донеччиною, рідним шахтарським містечком, яке подарувало мені незабутні спогади про дійсно щасливе життя.

Дивлячись на людей, які ще не зазнали змін у своєму житті, я щиро радію за них, бо вони не відчули того болю втрати і пустки у серці.

Особисто я вірю у силу допомоги. Ми, українці, об’єдналися в одне ціле і продовжуємо жити, робити все, що від нас залежить. Ми плетемо сітки, волонтеримо, донатимо для військових. Завжди, коли мені страшно і я потребую допомоги, поруч зі мною мої рідні та друзі. Саме це мені показує, що сила допомоги існує. Допомагаючи один одному, ми зможемо пережити все.

Україна пройшла дуже великий та складний шлях, але я плекаю велику надію, що дуже скоро це все закінчиться. Ми, українці, повинні бути одним цілим. Молитися за кожного захисника та захисницю, які дають нам можливість жити. Ми обов'язково зможемо дочекатися кожного полоненого. Повернемо наші землі. Звичайно, як раніше вже не буде, але майбутнє нашої країни за нами. Я вірю у нашу силу, вірте і ви. Слава Україні!