Стахурська Наталія Мирославівна, вчитель, Опорний заклад "Вадимський заклад повної загальної середньої освіти" Мирненської селищної ради Каланчацького району Херсонської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уявіть собі мирне село на самому  півдні України, де тебе охоплює дух щастя, дух свободи, дух волі. Для мене південь - це у першу чергу дім, а наше мальовниче село Олександрівка, яке межує з Автономною Республікою Крим - символ дружби, спільноти і традицій, де кожен знав свого сусіда, а вечорами збиралися разом, щоб поділитися новинами та історіями. Ці моменти спокою і щастя були важливими, але ми їх не помічали…поки не прийшла війна .

Ранок у селі -  час, коли природа прокидається з перших променів сонця. Все навколо наповнюється свіжими ароматами квітів.  Ранок починається з кави. Але не цього дня.

Страшний світанок 24 лютого розпочався  словами мого чоловіка: «Дорогенькі, прокидайтесь, почалася війна!». Ми разом з донечкою вискочили на вулицю, почули страшні вибухи, хоча на дворі було темно, ми розгледіли силуети танків, колони військової техніки без розпізнавальних знаків. Я стояла, мов вкопана, і повторювала: « Це не наші, не наші!».  Страх був дикий: «Що робити? До кого звернутися?». Зателефонувала старшій доні: «У нас гатять! Війна! А ви як?». «Мамо, приїжджайте до нас. У нас поки тихо»,- говорила тремтячим голосом донечка. Ми поспіхом стали збирати необхідне, заїхали до чоловікового брата.

Поспілкувалися, випили кави і повернулися додому. Тривога ятрила мою душу. З новин дізналися, що таки справді почалася війна і вводиться воєнний стан.

Тягнулися тяжкі місяці окупації, які супроводжувалися ще й тривогою про чоловіка, якому щодня ставало гірше.(Невиліковна хвороба вимагала лікування. На той час,  ані медикаментів, ані лікарів уже не  було). Сталося те, чого моя родина так боялася: 10 травня помирає моя найрідніша людина у світі! Настали тяжкі дні мого життя – не хотілося нічого…Мене рятували мої діти, тримали на землі. Так пройшли найтяжчі,  для мене, весна та літо 2022 року. У душі теплилася надія: скоро все закінчиться , ми підемо на роботу, розпочнемо навчання, можливо, стане легше жити, коли голова буде зайнята роботою. Але не так сталося, як гадалося.

Нас зібрали у школі. По обличчю директора стало зрозуміло: щось не так. І справді, «гості» спочатку чемно пропонували йти на співпрацю, обіцяли золоті гори.

Моє нутро не могло змиритися з усім почутим. Я почала ставити недоречні запитання окупаційній владі. І, коли Мустіянович сказав: « У тєбя, что много дєтєй?». Я заклякла, бо й справді ставало лячно. Дома дитина настояла на тому, що потрібно шукати вихід: виїзд з окупації. Я довго не могла зважитися на цей крок, бо треба було залишити все: і дім, і доню, і могилку… Але, коли почали масово виїжджати співробітники школи, я наважилася. Обговоривши всі деталі втечі, (бо це й справді була втеча), разом з колегою ми раненько приїхали в окупований Каланчак.

Так склалися обставини, що перевізник нас не діждався. Ми були у розпачі. Почали шукати іншого - знайшли. І ось ми уже в Олешках. Сумні, слізні прощання з рідними людьми.

Довгою  та страждальною була та дорога на вільну Україну. Нарешті ми в Запоріжжі, потім евакуаційним потягом доїхала до Хмельницького, зустрілася з сім’єю старшої донечки. Гостро постало питання: що робити далі, як жити? Довелося прийняти ще одне важливе рішення: знайти роботу за кордоном (треба було оплатити навчання у медичному університеті молодшій донечці). Так, на довгих три місяці я стала «майстром по збиранню телевізорів». Коли я повернулася в Україну - знову пошуки роботи за спеціальністю. У містечку, де я отримала статус ВПО, відмовили. Згодом я опинилася у місті Біла Церква. Там  роботи для вчителів з окупованих територій теж немає (ось така допомога!) А коли мені запропонували працювати у Вадимському закладі, я з радістю погодилася.

Спогади розділилися на життя та існування, на жаль… Скільки слів недосказано тому, що дуже болить моя душа.  Йде третій рік, як я виїхала на два місяці…