Тетяна Василівна зазнала тиску від окупаційної влади. Погрозами і залякуванням її змусили написати відмову від громадської організації, яку вона заснувала, та зафарбувати українську символіку на Будинку культури

Мені 51 рік. Я староста села Миколаївка Бердянського району Запорізької області. Маю чоловіка, дітей, онуків і батька. Батько під обстрілами виїхав з Волновахи. Йому 84 роки. У перші місяці війни я допомагала жителям села. Зокрема – розвозити хліб, який випікали у шкільній їдальні.

У лютому в Миколаївку заїхала колона окупантів. Російські військові зняли прапор на сільському старостаті, а ми знову його почепили через декілька днів. Після цього до нас додому приїхало двадцять російських солдатів. Вони провели обшук. Поводилися агресивно. Оглядали сина на наявність татуювань. Ми живемо небагато, у нас нічого було взяти, тож вони поїхали ні з чим.

Моя донька – бібліотекарка. Одного дня голова сільської громадської організації Добробут, Ольга Матюк, що перейшла на бік окупантів, відвела її до коменданта. Той жорстко розмовляв з нею, схиляв до співпраці. Однак моя донька не погодилася працювати на російську владу. Ми і раніше задумувалися про виїзд, а ця ситуація дала нам поштовх.

За кілька днів до від’їзду я зателефонувала Ользі. Попросила в неї документи, статут, печатку, бо саме я започаткувала організацію Добробут. Ольга розгнівалася. Сказала, що вже зареєструвала цю громадську організацію в Мелітополі. Я обурилася. Вона перервала телефонну розмову. А згодом нацькувала на мою сім'ю коменданта.

Він кричав, погрожував,  що відправить мене в Маріуполь розбирати завали й виносити трупи, а чоловіка – на війну. Ми поїхали до старостату. Там на мене чекала Ольга. Залякування продовжувалися. Зокрема, погрожували вбити мене. 

Мене змусили написати відмову від громадської організації. Після цього примусили під дулом автомата перефарбувати жовто-блакитні колони Будинку культури в білий колір. Вранці ми з рідними зібралися й виїхали в Запоріжжя. Нам пощастило: на блокпостах нас ретельно не перевіряли.

Я з чоловіком і батьком залишилася в Запоріжжі, а діти 11 жовтня виїхали на Закарпаття до тітки. Я продовжую працювати з тими людьми, які виїхали з села. Ми організували освітній процес. Працюємо на благо своєї громади та країни. А чоловік доглядає батька. 

Надіємося, що все буде добре, що Україна стане незалежною. Дуже хочемо додому. Спілкуємося з друзями, які наглядають за нашим будинком і домашніми тваринами. Там залишилися дві собаки і котик. Молимося, щоб уціліло наше житло, щоб мешканці села були живі й здорові. Сподіваємося, що до липня війна скінчиться і ми повернемося.