Я проживав в у місті Оріхів. Якраз збирався їхати до Чехії на заробітки, але почалася війна. Вдома зранку прокинувся, включив ноутбук, подивився новини…
У нас вже 26-го були обстріли. Рашисти проривалися багато разів, але наші хлопці їх стримували, і вороги почали стріляти з мінометів, потім перейшли до важкої артилерії.
Від початку артобстрілів у мене дня чотири була адаптація, а потім вже спав нормально. Було не по собі, але засинав. Коли ти постійно перебуваєш під обстрілами, то вже лякає тиша. Люди в Оріхові прекрасно орієнтувалися, куди летить і що.
Коли наді мною пролетіла крилата ракета, я відчув тваринний страх - цей звук просто паралізує… А так, постійно, було «весело». Чим далі, то більше переживаєш за близьких, за рідних. Краще, звісно, залишитися живим, але є люди, які після поранень залишаються просто як овочі.
Вже як почали гатити по школах і дитячих садках, ми не стали чекати прильоту в квартиру й вирішили виїхати з міста. Зараз Оріхів – це нульова лінія, туди прилітають і авіабомби, і касетні бомби. Найважче було виїхати звідти. Нас вивезли хлопці-волонтери, які привозили військовим допомогу.
В моїй родині зараз всі на нервах. Немає роботи, неможливо заробити кошти на життя – це дуже погано. До ЗСУ мене не беруть, я наче завис в у повітрі. Багато чого в житті змінилося в гіршу сторону.
Думаю, що війна скінчиться, коли наші західні партнери нададуть зброю в достатній кількості, і наша армія повністю виб’є кацапню з нашої території. А що буде після перемоги – не знаю, я ж не Ванга.