Віта ненадовго виїжджала з дитиною із Запоріжжя, коли обстрілювали АЕС. Повернувшись, вона зробила все можливе, щоб вивезти з окупації батьків. На жаль, бабуся не дожила до евакуації

Я живу у Запоріжжі. Була домогосподаркою: займалась домашнім вихованням дитини і сімейними справами.

Війна застала мене дома вночі. Це було якось дуже страшно, незрозуміло. Як ми зараз боїмося ядерної зброї, так, мабуть, на той період для нас був шок від самої війни і повномасштабного вторгнення. Тому що наш досвід життя ще з радянських часів базувався фактично на стані миру з часів великої вітчизняної війни. Тому це було дуже страшно, дуже. 

Весь день пройшов у якійсь прострації, а вночі ми майже не спали. Здавалось, що це не з нами: наче це якийсь фільм чи сон. Але чомусь ми не можемо прокинутися. Це продовжувалося дуже довго - мабуть, місяці. 

Мої батьки були в Запорізькій області, їх територію окупували одразу – в перші кілька днів. Мабуть, вже з 28 лютого не було з ними зв'язку, тому що туди повністю зайшли окупанти.

У мене дитина, чоловік військовозобов’язаний. Я собі не уявляла, як я можу своє місто кинути й тікати, а не допомагати всіма можливими для себе способами. Я дуже-дуже не хотіла нікуди їхати. 

Коли почався захват Запорізької АЕС, були такі масштабні обстріли, що було чутно навіть в підвалі, де ми знаходилися вдома. Від нас тут достатньо близько - через Дніпро майже 50 кілометрів. Нам все було дуже чутно і дуже страшно. Ми весь час «сиділи» на новинах. От тоді я і наважилась виїхати і вивезти дитину.

Чоловік працював всі дні, майже не ночував і вдома не з'являвся - весь час був на роботі цілодобово. А ми були вдома з дитиною. І от, мабуть, о пів нап'яту ранку, знайомі сказали, що їдуть колоною - жінки з дітьми власним транспортом. 

Дали нам годину на збори, і ми поїхали. Я дуже цього не хотіла. Ми їхали в нікуди – просто везли дітей на захід України. Просто їхали.

Дорогою намагалися знайти якісь контакти, згадати знайомих, у яких раніше зупинялися, але це було важко. Одні люди, в яких знайомі зупинялися в приватному будинку, притримали нам кімнату. Там уже була одна велика сім'я, і залишили місце для нашої сім'ї з дитиною. І ми поїхали туди. Три дні добиралися цю нещасну тисячу кілометрів. Було багато блокпостів і було страшно, бо ми тоді не знали, куди що може долетіти, де будуть обстрілювати. Тому це було дуже важко.

Нас було чотири машини: чотири жінки з дітьми. Ні одного хлопця не було – самі дівчата. Зупинились ми у Закарпатті – у Воловці. Дякуємо людям, що житло для нас притримали, бо ми в дорозі затримались аж на дві доби. І ми жили у людей в приватному будинку, платили за житло, разом з ними на одній кухні готували, харчувалися. 

Важко було перебувати на великій відстані від рідних людей. Але добре, що була можливість зателефонувати. Я бачила новини і могла умовно контролювати ситуацію там, де знаходились мої рідні. Сталась дуже велика переоцінка важливого і неважливого в житті. 

Було таке уявлення, що мене спочатку переїхали величезним трактором типу БелАЗу, а потім зібрали по запчастинах. Відновитись допомогла жага до життя. А ще більше, мабуть, - жага підтримати наших воїнів і нашу країну якимись можливими способами. Була і жага помсти вбивцям, але більше – розуміння, що Бог всіх вирівняє потім, поставить всіх на свої місця. Але ж до цього часу треба дожити, зберегти сім'ю і зберегти дітей – генетичний фонд українського народу, щоб він продовжував жити й примножувався. А от того, що закопують, де соняхи ростуть, - щоб було менше і менше.

Більше всього мене шокує люта ненависть росіянців до всього нашого. Я до цієї хвилини не можу збагнути і зрозуміти, за що вони нас так ненавидять. Що ми їм такого зробили, що вони з такою озлобленістю знищують наш народ. 

Я не розумію ті їхні вчинки, що вони творили в Бучі, в Ірпені і скрізь, де зараз йдуть розкопки. Я так розумію, що це - наслідки їхнього дегенеративного розвитку. Це все ламає мої мізки. Вже вісім місяців пройшло, а я не розумію, як можна бути таким нікчемним народом, що навіть не розбиратися і не мати своїх мізків, не мати інформації у час таких розвинутих технологій. 

Мох батьків ми ось вже у вересні вивезли з окупованої території. Батько в мене лежачий, з діабетом ще й з катарактою – майже сліпий. Найняли за гроші людей, які змогли їх вивезти. Бабуся вмерла в кінці серпня - не дожила.  

Вони жили без світла, без зв'язку довгий час. До них в село заходили і буряти з кадировцями, і ці російські ходили по домам із автоматами - все було. І в город заїхали танками: сім БТРів там розверталися. 

Дуже було страшно, бо обстрілювали в 500 метрах від них, цілодобово це все летіло. Лежача бабуся і лежачий батько не могли навіть в погріб спуститися чи в якусь там комірку сховатися. Це було жахіття. Це все було на нервах - і на моїх теж, як не було зв'язку. 

Кожен день – як останній, бо ніхто не розумів, виживуть вони, чи ні. У батька ще й інсульт був. Нашу посилку з ліками і памперсами ледве за місяць до них доставили, бо в селі ж нічого не було – і нічого туди до них не пускали.

Я дуже дякую нашим воїнам за людяність, за їхній оптимізм, який вони зберігають попри цю жорстоку війну. Ще й намагаються там знімати ролики і показувати, що ніби у них все класно. Вони найкращі! Я вважаю, що й сотня смертей окупантів не варті і одного волоска на голові нашого єдиного солдата. Хай їх Бог покарає - вони самі себе з'їдять.

Я хочу проснутися і повернутися ще у тринадцятий рік, коли ми жили, не думаючи, що таке може бути. Я б хотіла майбутнє бачити без цього всього «совка», без тих людей, які не прожили цю війну, не прожили ці часи, не прожили цю перестройку у власних містах, власних організмах, у душах своїх, і не зрозуміли, що все - повертання немає. 

Хочу, щоб ми відбудували все, що ми втратили, щоб країна процвітала, щоб була можливість у людей подорожувати світом і насолоджуватися, наповнюватися красою нашого життя, нашого світу. Щоб ми всі жили без якихось злості й заздрощів, а навпаки - прагнули жити краще, жити так, щоб хотілося жити і нашим дітям, і їхнім дітям. Поважати інші народи і бути вдячними всім, хто нам допомагав в цій війні і здобутті незалежності й свободи нашої. А ще - щоб світ позбувся ядерної зброї і взагалі, будь-якої зброї.