Чолинець Ельвіра, 8 клас, Великобілозерська гімназія №1 з початковою школою Великобілозерської сільської ради Василівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кобченко Ніна Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Віддай людині крихітку себе.

За це душа наповнюється світлом.

Ліна Костенко

Війна – це не просто слово з новин, не дата в підручнику. Для мене війна – це конкретна подія, яка змінила моє життя докорінно. Я втратила дім, друзів, рідні вулиці. Але разом із цим я вперше відчула силу допомоги – справжньої, щирої, людської. Моє есе – це не скарга і не прагнення до жалості. Це твердження: війна показала, хто ми є насправді. Саме у важкі часи проявляється людяність. І якщо війна стала точкою зламу, то допомога стала точкою опори.

Чи здатна допомога змінити життя? Так. І я – доказ цього.

1 серпня 2022 року я виїхала з сім’єю з окупованої території, з рідного села, де я виросла. Це не було «звичайне» переселення. Це була втеча від страху, пострілів і приниження. Я залишила все. Мене не запитували, чи готова я змінити своє життя. Війна вирішила за мене. З того моменту світ поділився на «до» і «після». Але найбільший поділ – це «сам на сам» чи «разом з тими, хто підтримує». Коли я переїхала до Києва, здавалося, що небезпека вже позаду. Але незабаром почалися масовані обстріли. Сирени, вибухи, темрява під час відключень світла – усе це знову змусило серце стискатися від страху. У новому місті, серед незнайомих людей, я знову відчула те, від чого втікала.

Проте саме тоді я побачила справжню силу допомоги: незнайомі люди відкривали укриття, приносили ковдри, запрошували до своїх домівок, підтримували добрим словом.

Це був момент, коли навіть у найтемніші години я відчула: я не одна. Я переконана, що бути сильним – означає не залишити іншого наодинці з бідою. Допомога – це не абстракція. Це конкретні речі: коробки з їжею, теплий плед, рюкзаки, канцелярія для школи тощо. Благодійні організації: «Червоний Хрест», «ЮНЕСКО», «Save the Children», «Карітас-Київ» – стали першими, хто сказав нам: «Ви не самі!». Але ще сильніше – допомога звичайних людей. Учителі, що допомагали мені з темами уроків, які я не встигала надолужувати. Психолог, який мовчав і слухав. Волонтерка, яка відвертала нас від такої страшної буденності, щоб зробити життя трохи веселішим.

У кожному і кожній з них – сила, яка тримає країну.

Ну і не забуваймо про наших найменших друзів – тварин. У час війни вони страждають не менше, ніж люди. Їх кидають, вони губляться, голодують, замерзають. І тут знову спрацьовує сила допомоги: волонтери рятують собак і котів, шукають їм нові родини, приносять їжу, будують притулки. Чи це важливо? Безумовно. Бо ставлення до беззахисних істот – це дзеркало нашої людяності. Те, як ми ставимося до тварин під час лиха, якраз і показує, ким ми є.

Якщо ми здатні допомогти навіть мовчазному створінню – значить, ми ще живі серцем.

Є думка, що переселенцям достатньо простої доброти. Я заперечую. Доброта – це тільки початок. Допомога – це дія. Це коли ти не просто кажеш: «Шкода», а питаєш: «Чим я можу бути корисним?». Це коли суспільство не відвертається, а об’єднується. Ми не просимо жалю. Ми шукаємо рівності й розуміння. І допомога – це те, що наближає нас до цього. Я змінила місто, школу, друзів, звички. Але на кожному кроці мені було легше завдяки тим, хто простягнув руку. Зараз я ще більше отримую допомоги, ніж можу дати. Та я мрію вирости й також стати тією, хто підтримає. Бо знаю: навіть найменше добро має силу.

Мій принцип: допомога – це ланцюг, який не можна розривати. Війна розбила моє дитинство, але не розбила мене. Чому? Бо поруч були ті, хто допоміг.

Мій висновок чіткий: у світі, де панує сила руйнування, відповіддю має бути сила допомоги. Не пасивне співчуття, а активна підтримка. Не мовчання, а дія. Я вірю, що саме ця сила – справжня. Вона не стріляє, а рятує. Вона не кричить, а підіймає. Подія, яка змінила моє життя, зробила мене не жертвою, а свідком сили людяності. І я маю намір пронести це розуміння крізь усе життя.