Ми мешкали в місті Оріхові Запорізької області. У нас вибухи було не дуже чути, коли війна почалась. Ми почули все по телевізору. А в нас обстріли почалися в березні.
Поки там сиділи, ще мали запаси. А потім були розбиті магазини. Те, що привозили, продавали втридорога. Коли обстріли стали сильніші, ми потрапили під обстріл. Мене не зачепило, а чоловіка поранило, і після цього ми вирішили виїхати.
Виїхали на початку липня 2022 року. Спочатку в друзів жили, а потім орендували квартиру. Винаймати квартиру дуже дорого, але викручуємося потрошку. Живу з мамою і чоловіком.
Ми нічого не вивезли, все залишилось там. У чому стояли, у тому і виїхали. Вдома два роки не були. Інколи нам сусіди висилають фото. Будинок розбитий. Ми додому не їздимо, тому що туди дуже багато авіабомб прилітає.
Багатьох мешканців убило і розірвало. Дуже страшно туди їздити. У місті немає ні електрики, ні води, ні газу. Люди просто виживають під обстрілами. Шокує, що дуже багато обстрілів і дуже багато гине людей. Усі стали якісь нелюдяні. Здавалося б, навпаки, повинні згуртуватись, але всі тільки озлобилися.
Ми у Запоріжжі, тому що звідси трошки ближче до дому. За кордон їхати не хочеться. Думали, що все закінчиться до осені, й ми повернемося додому. Але, певно, нам забули сказати – до якої саме осені.
Я працюю, а чоловік - ні. Мама на пенсії.
Я навіть не знаю, коли закінчиться війна. Мабуть, це надовго. Дай, Боже, щоб усі повернулися живими.
Мріємо повернутися додому, але розуміємо, що це нереально. Будинку вже немає, там усе розбито. У нас тільки 15% міста залишилось. Воно дуже розбите. Мріємо повернутись, але невідомо, коли. Це не від нас залежить.
