Житель Станиці Луганської витримав не лише обстріли та постійне сидіння у підвалах, життя без світла та газу, а й загрозу особистої безпеки, коли стріляли майже у нього.

Коли розпочалася війна, ми з дружиною поїхали. Снаряд потрапив до будинку, де мешкав син із сім'єю. Не розірвався і висів місяці два чи три. Син поїхав до Німеччини, сюди боїться повернутись, а донька залишилася в місті, працює вчителем української мови та літератури.

Чудово пам'ятаю перший день війни, але не хочеться згадувати. Обстріли чи не щодня. У нас будинок з краю дороги, то танки, машини, БТРи всі туди-сюди їздили. У нас попадань не було, а за 300 метрів потрапило сусідам.

Ми ховалися в льоху, потім не стало ні світла, ні газу, потім трохи тихіше – з'явилося світло, газ. Але два роки було дуже тяжко. Тягали на собі дрова з лісу.

Пам'ятаю, як мене мало не застрелили на переході. Я нелегально посадками в місто пройшов, бо міст був висаджений у повітря. Потім прийшов, а мене не пускають. Дружина тут залишалася, а я поїхав доньку з онуком провідати. Ішов назад, а там сидить солдат на дереві з автоматом, не пустив мене, випустив чергу над головою. Я повернувся, посидів півтори години, і ми з якоюсь жінкою потім пройшли.

У дружини теж так було місяці за три, тільки на мосту через Донець. Був обстріл, кулі лягли на залізні швелери. Потім обстріл припинився і люди перейшли на інший берег.