Мені 52 роки. Я жила з чоловіком в Енергодарі. Ми працювали на атомній станції. 23 жовтня чоловік загинув на війні. Я зараз мешкаю в Запоріжжі зі своєю мамою. Їй 84 роки. Вона тяжко переживає те, що зараз відбувається. А мене дуже підкосила смерть чоловіка. Лише діти і внуки допомагають триматися, а також - надія на мирне майбутнє. 

Про початок війни я дізналася від старшої сестри. Чоловік боявся, що росіяни заберуть його воювати проти України, а він хотів захищати свою Батьківщину. Тому у травні ми виїхали до Запоріжжя. 

На блокпостах окупанти перевіряли речі, дивилися, чи немає в чоловіка татуювань. Водночас усміхалися, роздавали дітям цукерки і бажали нам щасливої дороги. Це було неприємно. 

Наших домашніх улюбленців забрали до себе рідні, які залишилися в Енергодарі. Ми не знали, чи пустять нас на квартиру з тваринками, тому не взяли їх із собою. 

Зараз я у відпустці за власний рахунок. Після повернення додому продовжуватиму працювати на ЗАЕС. Можливо, влітку наступного року ми переможемо. Мені б так хотілося.