«Мрію про якнайшвидший мир, молимося за Україну»

Я й подумати не могла, що може бути війна. Їздила до Донецька на роботу, працювала технічкою на заправці «Окко». У той час були обстріли, якась стрілянина, щось незрозуміле. А потім плавно перейшло в той критичний стан, у якому перебуваємо вже сім років.

Стріляли над дахом заправки. Я не очікувала, не думала, що в нас можуть бути такі воєнні дії. [Усіх] відправили на два тижні у відпустку, менеджер сказала: «Не хвилюйтеся, ідіть додому. Вас запросимо, за два тижні все відновиться». Але, на жаль, усе було закрито. Я втратила роботу, ми виїжджали з чоловіком.

Виїхали, коли відбувалися обстріли. Це було вночі та стало такою несподіванкою! Спочатку виїхали на Березову, побули там. Повернулися назад, там неможливо було жити, тому що ці вибухи, снаряди лягали... Ми змушені були повернутися в Первомайське, тому що не витримувало серце.

Було пряме влучання в будинок чоловіка – ми у нього жили. Зараз будинок уже відновили. Тоді він був у хаотичному стані, усе розбите було. Зараз відновили, тільки жити там немає кому. Планували з чоловіком повернутися назад, там залишалися і досі живуть люди. Думали повернутися, тому що кожного з нас тягнуло додому, там пройшли молоді роки, виросли діти, працювали. Але не можу, досі боюся. І бідкаюся – хочеться повернутися, але нічого не вийде, топити треба, дрова потрібні... Там залишилися ті, у кого сім’ї, і самотні жінки, які не виїжджали.

Не знаю, як себе переламати й перебудувати, почуття страху вселилося за сім років. Залишилася боязнь, і я з 2018 року живу одна.

Зараз відчуваю себе в безпеці, коли все тихо. А коли тут чутні вибухи, [не знаєш], чи це вчення, чи то роззброєння відбувається, коли ці снаряди... Голова починає боліти й тоді переходиш на таблетки, на самозаспокоєння.

Мрію про якнайшвидший мир, молимося за Україну.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/