«Мрію, щоб усе було, як до війни»

Віталій працював на заводі в Алчевську й готувався стати батьком. Із завмиранням серця стежив за новинами з Майдану, а пізніше за звітами про обстріли. Коли дружина була при надії, довелося терміново відправляти її до рідного Запоріжжя, тому що зовсім близько було чути гул артилерійської канонади.

Усе починалося з того, що дивилися по телевізору, як Майдан починався. Усі думали, що все пройде швидко. Потім, коли наблизилося до Слов’янська й інших міст, стало зрозуміло, що почнеться й у нас. Почалися грабування, машини почали обкрадати, квартири позаймали порожні. Здолало якесь незрозуміле відчуття страху, що почнуться воєнні дії, обстріли, як у інших містах.

У місті в нас особливо бойових дій не було. У мене дружина була вагітна, і за місяць до пологів снаряди почали вибухати ближче, стало страшно, і в серпні 2014 вона поїхала до Запоріжжя, звідки була родом. Я посадив її на автобус до Харкова, а сам сів у машину. Завантажив її максимально й поїхав через блокпости.

Завод, на якому я працював, припинив платити гроші, а потім почало зупинятися виробництво – стало зрозуміло, що деякі речі вже не повернути. Тоді я теж переїхав до Запоріжжя. Спочатку жили із сім’єю в тещі, поки на роботу не влаштувався, потім на орендованій квартирі.

Про те, щоб повернутися в рідне місто, зараз навіть не думаю. Там досі проблеми з електроенергією та водою, останню дають за графіком. Зараз навіть батьки хочуть виїхати звідти.

Мрію, щоб усе було, як до війни.