Людмила і її мама – вчителі, тому їм було особливо небезпечно залишатись в окупації. Ще й вагітну сестру необхідно було вивезти, щоб дитина народилась в Україні
Я на початку війни знаходилася в місті Михайлівка Запорізької області. Працювала вчителем в школі, я історик за фахом. Мені 27 років.
Наше селище захопили 26 лютого. В другій половині дня танки вже стояли під селищем. В перші дні я взагалі не виходила на вулицю. Окупанти всіх заганяли по домах, та й люди в принципі боялися виходити.
Перші декілька днів після окупації по селу йшла колона техніки. Дуже багато техніки різнокаліберної їхало через наш центр де все було плиточкою виложено красиво. Їм було «по барабану» - їздили, як хотіли і куди хотіли.
У перший день рашисти збили стовп з інтернетом і зв'язком. У нас зв'язку не було ніякого. Було навіть не так страшно, як стріляли, ніж коли немає зв'язку. А вони ходять і розказують: «А ми уже в Кієв захватілі».
Стріляли навіть по маленьких селах, ставили біля хат і лупили артою, і «Градами». Деякі люди просили їх: «Будь ласка, відійдіть, не стріляйте, тут у нас тут діти!» І ми розуміли, що в них немає ніякої організації - вони стріляли, хто як куди міг, без ніякого плану. Майже всю техніку ставили впритул до хат. Коли я виїжджала, мене радувало, що дуже було багато металобрухту: і танки підбиті і що хочеш. В них майже нічого не вціліло завдяки нашим ВСУ.
В першу чергу росіяни з магазинів алкоголь виносили. Самогон весь випали в селищі десь за тижнів два, напевно. Аж до того, що вони казали: «Ми вам прівєзьом і сахар, і что хотітє, только нагонитє самогона». Нап’ються, на «бобіки» посідають - і гасають кругом тої хати, ще й з автоматів стріляють.
Наша квартира в центрі селища, навпроти адміністрації. Зі слів сусідів, там приходили люди і переписували, які квартири пусті, щоб підселяти туди військових. У сусідніх багатоповерхівках вже російські військові селяться, в основному – буряти, яких найбільше у селищі. Деякі просто приходять до людей, щоб переночувати.
Моя двоюрідна сестра була вагітна, і я вивозила її з окупованої території. З нами ще моя восьмирічна похресниця. Ми виїхали до міста Запоріжжя, а сестра поїхала далі на захід України. Згодом виїхали мої батьки, тому що ситуація в селищі почала накалятися.
Два тижні тому сказали, якщо ми не будемо рашистам спрачувати квартплату за квадратний метр, квартиру конфіскують. Звичайно, ми нікому нічого не платимо. Коли мені сказали, що туди можуть ворогів підселити, я сказала: «Краще б туди снаряд прилетів!»
Більшість вчителів відмовляються там працювати, то вони починають активний прес. До мене в травні дзвонили з невідомого номера і пропонували «поработать за хорошие деньги». Приходили до моєї хрещеної, яка також працює в школі, пропонували сто тисяч рублів. Враховуючи досвід ДНР, ЛНР і Криму, я не думаю, що їм є звідки платити. Ніхто вкладати гроші в цю територію не буде, тому це – фальш, як вони зазвичай це і роблять.
Найбільше мене шокували люди, яких я знаю все своє життя, яких я вважала патріотами держави, виходять на вулиці і розказують, як класно бути з росією. Вони починають агітувати і казати, що Україна вже не повернеться, давайте жити у нормальній державі, нас же ж освободілі… Так, нас звільнили: від газу, від світла, від ліків, від грошей, від роботи - цей перелік можна продовжувати дуже довго… А люди, які носили вишиванки, демонстрували патріотизм, тепер стали колаборантами, рупором вакханалії, яка зараз там відбувається.
Моє життя змінилось кардинально. Я тепер - вимушена містянка, моя школа зараз не працює – у ній немає онлайн навчання. Мама моя теж вчитель - її школа працює дистанційно в неї є онлайн уроки. Тяжко розуміти, що наш дім в небезпеці. Батьки майже щодня збираються додому, але ж повертатись туди зараз немає сенсу. Все ж таки, тут спокійніше.
Тут я не боюсь заговорити з людьми і з хлопцями, які стоять на блокпостах, навіть якщо виникають якісь питання. А там - ніколи не знаєш, як вони себе поведуть, бо вони - окупанти.
Ми молимося кожного дня за тих, хто нас захищає на передовій, молимося, щоб у наших рідних, які не змогли виїхати, все було в порядку в окупації. Ми дуже сподіваємося, що наш рідний дім буде скоро вільний і незалежний.
Я вірю, що у мене буде щасливе майбутнє в Україні.
