Через війну нам довелось покинути рідну домівку, роботу, всі свої речі та виїхати на територію підконтрольну Україні. Проживаємо в прифронтовому місті, де майже щодня спимо під вибухи, дивлячись на зруйновані будинки та життя людей, становиться дуже страшно та емоційно боляче. Найважче це все пережити дітям, тому що в рідному місті залишилась їхня кімната, іграшки, речі якими вони користувалися. Вони не розуміють чому "бахкає", задають питання "а до нас не дістане". Найважчим було пояснити дітям, чому саме ми повинні виїжджати з рідного міста, чому саме ми живемо в м. Василівці на заправці 6 днів, чому ми повинні жити в чужій квартирі.
А також страшно бачити смерть! На початку війни, коли жили ще в м. Мелітополь була нестача ліків, хімії, частково їжі. Завдяки запасам, які були вдома, все це пережили.