Хаврук Юлія, 11-А клас, Рівненський ліцей №26

Вчитель, що надихнув на написання есе – Сидорук Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зранку 24 лютого життя всіх українців змінилося раз і назавжди. Ми відчули в один момент все разом: страх, бажання боротись, віру і сумнів, але ми залишились незламними і наполегливими до перемоги.

Перші години й дні ми проживали, ніби в тумані... Що взяти з собою? Куди бігти? Чи залишатися вдома?

Але найстрашнішим було відчуття повної невизначеності — коли не знаєш, чи побачиш завтра людей, яких любиш, чи залишиться дім на місці, чи буде у твоєму місті безпечно. Перший урок, який принесла війна, – це усвідомлення важливості і цінності всього, що ми мали. Моменти, які раніше здавалися банальними, стали безцінними: посидіти в затишному кафе з друзями, прокинутися і без переживання прожити день, знаючи, що все буде мирно, відвідувати різні заклади без страху. Все це сприймалося як щось звичайне, незначне у вирі щоденних турбот.

Проте війна перевернула моє життя, і кожен день став випробуванням, наповненим тривогою, втратами та надією.

Кожен момент, хвилина стали для всіх українців ціннішими за будь-що. Ми навчилися радіти кожній дрібниці і хорошій новині. Кожне місто, населений пункт, який був звільнений нашими Збройними силами України від ворожих військ, приносив радість і віру в наше краще майбутнє.

Під час війни кожна хвилина може стати останньою. Ця думка спочатку лякає, а згодом змінює ставлення до життя.

Я навчилася цінувати все своє життя ще більше: кожна розмова з близькими, кожна зустріч або просто спільна вечеря стали моментами, які хочеться берегти в пам’яті. Те, що колись здавалося дрібницею, тепер набуло особливого значення. Під час війни стає зрозуміло, що планувати далеко вперед більше не можна. Майбутнє настільки непередбачуване, що доводиться жити моментом. Я навчилася бути «тут і зараз», знаходити сенс у простих речах.

Тисяча днів війни змусила мене подорослішати. Дріб’язкові проблеми, які колись забирали стільки енергії, тепер здаються неважливими.

Я навчилася розрізняти головне: здоров’я, безпеку, любов і підтримку. Ця війна навчила мене бути вдячною за кожен день, за тих, хто поруч, і за шанс діяти навіть у найскладніших обставинах.

Щоранку, коли я прокидаюся в безпечному місці, я усвідомлюю, що за це спокійне пробудження хтось заплатив.

За кожен новий день, за кожен мирний ранок у нашому тилу стоять тисячі військових, які тримають лінію оборони, під кулями та обстрілами.

Вони живуть в окопах, а ми — в домівках. Вони сплять по черзі в холодних бліндажах, щоб ми могли спати у своїх ліжках. І ця думка не дає мені забувати: кожен мій день — це їхня заслуга. Кожна їхня зміна — це боротьба не лише з ворогом, а й із холодом, втомою, відчаєм. Багато з них залишили свої родини, залишили мирне життя, щоб стати на захист країни.

Одним із важливих етапів мого шляху стало волонтерство і допомога переселенцям на початку війни. Кожен із нас шукав спосіб відчути себе корисним у цій величезній трагедії.

Коли я бачила, що хтось пішов на фронт, хтось допомагає фінансово, я теж хотіла внести свій вклад у наше мирне майбутнє. Я допомагала тим, кому це було необхідно.

Я досі памʼятаю розповідь маленької дівчинки, яка під час евакуації втратила свою маму, вона була ще зовсім маленька, а в очах був біль і страх. В той момент я зрозуміла, що таке війна і як важко нашим українцям. Волонтерство і спілкування з людьми, які втратили від війни домівки, змінили моє бачення цього світу.

Ця війна вчить нас, що свобода ніколи не буває дарованою. За неї потрібно боротися, платити високу ціну, але саме завдяки цьому вона стає такою цінною.

Кожен із нас пише свою історію цієї війни. І я знаю, що колись ми розповідатимемо ці історії вже в мирній Україні. Ми пам’ятатимемо, яким був наш шлях, і цінуватимемо кожен день без війни.