Ковч Іван, 11 клас, Щедрогірський ліцей Забродівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кацевич Олеся Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни – це не просто число, це епоха для кожного, хто живе в Україні. Кожен день позначений болем і втратами, але також і непохитною вірою в перемогу. Війна забирає багато –мрії, плани, людей. Але є історії, які вражають до глибини, змушують замислитися над тим, що таке справжня сила духу. Серед багатьох трагічних історій війни мене особливо вразила одна, яка трапилася у моєму рідному селі Щедрогір, що на Волині. 

Напевно ця сторона поцілована Богом, адже війна не з такою силою прийшла до нас як у інші області, які вже не мають сили вистояти, але ж і  на коліна нізащо не впадуть.

Багато хлопців із нашого села стали на захист України, але уже і прапорів на кладовищі стало майоріти вдосталь.

Серед загиблих Героїв-односельців – Іван Маковецький – молодий, сповнений жаги до життя, товариський, вірний друг і товариш, люблячий син, коханий чоловік.

Його історія вразила мене до глибини душі…

Весняна травнева ніч обірвала життя солдата, забрала у матері сина, у дружини – коханого, а у ще не народженої дитини – тата.

 «Мого серденька вже немає... Розстріляна і я з тобою...», – такими були слова дружини Інни, коли дізналася про сумну звістку.

Зустрічали Героя цілим селом, стояли на колінах, а сльози котилися з обличь усіх людей.

А поки Іван воював на нулі, у Щедрогорі як могла допомагала армії його мама Наталія Максимівна, яка двічі на тиждень приносила випечений власноруч  хліб, і щоразу по 20-24 буханки.

Люди дивувалися самовідданості жінки, а вона казала: «Когось нагодую я, а може, хтось нагодує мою дитину».

 18 травня 2022 рік – день, який змінив усе її життя, день, який приніс чорну звістку про загибель сина Іванка. Плакала, кричала, рвала на собі волосся…

Це був удар для матері, який, здається, неможливо пережити. Її світ перевернувся, мов буревій, який зносить усе на своєму шляху. Вона втратила не просто сина, а частину себе.

Але що робить людину справжньою героїнею? Це її здатність піднятися, навіть коли серце розбите на тисячі уламків. Після загибелі сина вона  прийняла рішення, яке змусило мене замислитися про силу людського духу: пішла служити в Збройні Сили України, за його прикладом, продовжуючи боротьбу, яку її син вже не міг продовжувати.

Це рішення було не простим. Важко уявити, скільки болю вона повинна була пережити, одягаючи форму, що колись носив її син.

Але ця жінка показала, що війна не може зламати її. Її дії – це символ нескоренності, символ того, що навіть у найтемніші часи люди знаходять у собі сили боротися за те, що їм дороге.

Ця історія – не просто про війну, вона про любов. Про любов матері до сина і про любов до рідної землі.

І хоча смерть на війні – це завжди трагедія,  мати обрала не плакати над могилою сина, а продовжувати його справу. Її шлях став продовженням його шляху, їхні долі тепер пов'язані навіки не лише кровними зв'язками, а й спільною боротьбою.

Важко передати словами, наскільки вражає ця історія. Вона нагадує, що справжні герої не завжди народжуються на полі бою, іноді вони виростають із найбільшого болю. І саме такі люди, як ця мати, є обличчям нашої нескореної України, яка, попри всі втрати, продовжує йти до перемоги.

Ця історія залишає слід у душі. Вона про неймовірну відданість, про те, що війна – це не лише про зброю, а й про людей, їхні рішення та серця, які б’ються за свободу, навіть коли здається, що більше нічого не залишилося.

Вона показує, що справжня сила – не в перемозі над ворогом, а в здатності не здаватися, навіть коли весь світ проти тебе.