Я все життя прожив у Маріуполі. Спочатку мешкав у квартирі на бульварі Шевченка, потім переїхав у приватний будинок на околицю Маріуполя, у селище Моряків. Там я пробув до 19 березня 2022 року. Наш дім під час обстрілів дуже сильно постраждав. Коли я дізнався, що є зелений коридор, вирішив негайно виїжджати, поки така можливість була.

Війна почалася для мене несподівано. Мої родичі з Кременчука запрошували до себе, а я не міг повірити в те, що почалося повномасштабне вторгнення. Навіть коли почали бомбити, думав, що все обійде нас стороною і ми не постраждаємо. Знайомі розповіли, що організували евакуаційні потяги на виїзд із Маріуполя, але я до цього поставився легковажно. Першого березня російські танки вже стояли біля Широкої Балки. І коли звідти нас почали обстрілювати, я нарешті повірив, що це все-таки війна.

Після першого бомбардування я дізнався що таке снаряди, які летять у твій бік, що треба негайно падати на землю і розпластатися. Після першого сильного обстрілу мій дім лишився шибок, все скло повилітало. Було сумно: води не стало, світла, газу і зв'язку теж.

Продукти, які були у холодильнику, нас виручали. Я встиг набрати достатню кількість води, поки вона стікала по системі. Тож вода у нас була, продукти теж, дрова я мав. Я навчився розводити багаття, у дворі підтримував вогонь. На вогнищі ми готувати собі примітивну їжу. Тож не голодували.

Шокувало те, що під час першого ж обстрілу у нашому селищі загинуло п'ятеро людей, у тому числі діти. Потім стріляли все частіше і частіше. Маріуполь горів, небо було постійно у чорному диму. Ми все це бачили своїми очима. Інколи було ясне небо, а в ньому – літаки, які скидали на місто бомби. 

Нашому селищу дісталося менше: обстріляли у перший день, і до восьмого березня більше обстрілів не було. Наше село було розділене на дві половини: одна була під орками, а другу частину займали наші ЗСУ. Ми опинилися під окупацією.

Незабаром селом почали ходити патрулі – перевіряти, чи є військові. Орки прийшли й до нас. Не церемонились: виломали хвіртку і розбили прикладами залишки шибок. Розмовляти з ними було неможливо, краще було мовчати.

Запитували, хто є в будинку, бігали по ньому, все оглядали. На моє щастя, незважаючи на те, що дім був обстріляний, а ворота були як решето, машина вціліла. Орки були вчотирьох: командир-кавказець і підлеглі. Кавказець сказав, що мені сьогодні пощастило. Потім я зрозумів, чому: машину у мене не забрали. Згодом ще два наряди приходили через день. Вони остаточно вибили ворота.

Люди у Маріуполі розділилися на два табори: ті, хто підтримували Україну, і ті, хто був на боці росії. У кожному таборі люди згуртувалися. Проукраїнські здебільшого виїхали, а інші залишились.

15 березня відкрили зелений коридор. З другого поверху мого будинку було видно колони машин, які їхали у бік Мелекиного. У центрі міста жила наша донька, але туди було не пробратися – там точились бої. І у нас з дружиною була дилема: або прориватися у центр міста до доньки, або виїжджати. Врешті вирішили, що поїдемо. Зібрали документи та дві валізи, але почекали ще чотири дні.

У будинку було -7, ми спали одягнені, під трьома ковдрами. Правда, не захворіли.

19 березня ми поїхали у бік Бердянська. Тоді пройшла інформація, що ті, хто виїжджає з Маріуполя, можуть там заправитися і перепочити, бо там усе спокійно. На той момент вже все було зайняте росіянами. Дороги були розбиті, довелося їхати полями, рух військової техніки був активний. Доводилося звертати на узбіччя, вмикати аварійку і пропускати окупантів. Так ми доїхали до Бердянська. Там ми не зупинялись, вирішили їхати у бік Токмака. 

Було дуже багато російських блокпостів, на той час вони ще були більш-менш лояльними. Окупанти мене намагалися направити на Мелітополь, а звідти дорога виводила на Крим. Я розумів, що туди я не хочу, тільки у бік України, на Запоріжжя. Напевне, у них була така установка – всіх, хто хоче виїхати, спрямовувати у бік росії.

У Токмаку мене перехопили волонтери. Сказали, що у Запоріжжі діє посилена комендантська година, вона триває дві доби. Там я вперше з початку війни побачив хліб. Купили, наїлися. Залишилися на три доби. Зранку в понеділок мені сказали, що Запоріжжя відкрите. Ми зібралися у колону і поїхали на знамениту Василівку.

Там потрапили під "сафарі". Рашисти нас почали обстрілювати з мінометів. Ми по полях стрибали, ховалися в ярах.

Після 19 днів постійних обстрілів у Маріуполі я зрозумів, що у ворогів бувають перерви, коли вони перезаряджаються. Я спіймав цей момент, схопив дружину і дівчину-волонтерку з Токмака, ми бігом заскочили у машину і рушили. Чимдуж понеслись полями, вискочили на трасу і швидко поїхали на Запоріжжя. На українському блокпості нас сформували у колону, так ми виїхали на Запоріжжя. 

Там нас зустріли біля гіпермаркету. Були намети, допомога медична, психологічна. Нас зареєстрували. І я швиденько поїхав до Умані. Там теж були волонтери. Стояли великі намети, пічки, їжа. Нам дали можливість переночувати, нагодували нас, зігріли. Сказали відпочивати до шостої години ранку. Потім ми продовжили свій шлях, і об одинадцятій ранку я вже був в Одесі. У нас там син. Він нам весь час телефонував, хвилювався.

Дім у Маріуполі я вже втратив. Відновити його я не зможу. Це був гарний будинок: світлий, теплий, сучасний, екологічний, енергоефективний.

Коли ми виїхали, наш дім почали грабувати. Туди вселились орки. Потім запустили переселенців. Я вже розумію, що моральні і матеріальні втрати великі. Жити я там більше не зможу.

Син нам надав притулок в Одесі, дочка залишилась у Маріуполі. Виживає, як може. Поїхати туди можна, але у мене немає жодного бажання, тому що Маріуполя як такого вже немає.