У 2014 році ми переїхали з міста Ясинувата до Маріуполя, чекали кілька років, що бойові дії закінчаться. На жаль, ні. Ми вирішили не повертатися, бо не було куди повертатися – в ту країну, де немає законів. Наше місто по цей час захоплене. Ми почали облаштовуватися в Маріуполі. На жаль, почалася повномасштабна війна.  

О п’ятій ранку подзвонила сестра. Вона жила біля Маріуполя з тієї сторони, звідки росіяни заходили. Сказала: «Я тільки що дивилася телебачення. Прокидайтеся, Росія почала проти нас війну». Я подзвонила родичам в Ірпінь, і вони сказали, що сидять в підвалі, бо їх бомблять. Було страшно. 

Наша донька ходила в перший клас, і у нас група у вайбері залишилася по цей день, я не можу її видалити. З 28 діточок - 14 зниклих безвісти. По цей час з їх батьками немає зв’язку.  

Ми в перший день виїхали, слава Богу. Забрали з собою бабусю. В неї було два інсульти. Ми вирішили, що краще зі сторони спостерігати, що буде робитись, бо Маріуполь був у блокаді майже з усіх сторін. 

Було чутно вибухи, був хаос, бензину не було, люди були всі в шоці. Коли виїжджали, чутно було бомбування. Забрали кота, бабусю, я скачала молитви, обійняла дитину і молилася.

На жаль, нашого будинку немає, але ми живі - це найважливіше. Приїхали до Запоріжжя, там переночували, а потім поїхали далі. Зупинилась у Дніпрі, так зараз і живемо.

Практично всі знайомі, друзі нас підтримували, деякі люди запрошували в гості – ця згуртованість дуже сильно радує. Підтримка сильно мотивує і допомагає. Ми майже кожного дня зідзвонюємося з рідними, один одного підтримуємо - це дуже важливо. Я думаю, діти будуть знати нашу історію, бо вони також бачать все, на жаль, і запам'ятовують. Дуже хочеться найскорішої перемоги.