Коли все розпочалося у 2014 році, ми жили майже під Донецьким аеропортом, у селищі Опитне. У наш будинок було кілька прямих влучань, на ділянку дуже багато. Батьки майже весь час залишалися там. Відновили будинок. А тепер знову було кілька прямих влучань. У липні маму сильно поранило і тому довелося виїхати. Один уламок влучив їй у спину, а інший у сідницю наскрізь. Той, що потрапив у спину, зачепив нерви біля хребта, буквально трохи і він би зачепив хребет. Військові їх не випустили і татові тоді довелося везти маму по полях, по бездоріжжю. Відірвав бампер, але потрібно було терміново їхати в лікарню. 

Наше селище Опитне було розташоване на лінії розмежування і перед повномасштабним вторгненням там обстановка почала загострюватися, почали пострілювати. Батьки за мене хвилювались, тому я була в Авдіївці у бабусі. Зранку я прокинулась від незрозумілого шуму, зайшла в інтернет і побачила новину про війну. Я почала телефонувати батькам, хвилюватися за них, але зв'язку вже не було. 

Нашу родину розірвало. Я жила в Авдіївці у бабусі, а батьки - в Опитному. У брата не зовсім було добре з психікою, а з початком повномасштабної війни стало гірше - то спалахи агресії, то паніка.

Я дуже раділа, коли в Опитному було спокійно і можна було побути з родиною, а потім це стали суцільні хвилювання за рідних. Навіть за себе не так страшно було. 

Коли почали захоплювати села, які раніше не були під окупацією, батьки наполягли, щоб я виїхала з Авдіївки. Через тиждень після того поранило маму. 

Поки виїжджали з міста, стріляли, але в цілому проблем з евакуацією не було. Тепер я перебуваю у Кривому Розі і навчаюсь на кухаря. Батьки переїхали до Покровська. 

За всі ці роки надія на те, що війна закінчиться, зникає. 

Хочеться щоб наші міста повернули. Щоб можна було жити в Донецьку. Мрію, щоб батьки були поряд, жили  в своєму будинку, для них він дуже важливий.