До війни ми жили спокійним, розміреним життям. Моя донька була життєрадісною дівчиною, якій було цікаво все навколо. Найстрашнішим спогадом назавжди залишиться ранок 24 лютого 2022 року, коли ми прокинулися від ракет прямо над нашою хатою, канонади гармат та автоматних черг зовсім поруч. Саме з того першого ранку моя дитина втратила спокій.

Але правда в тому, що для нас цей жах не закінчився. Ми живемо в Харківській області, всього за 5 кілометрів від Харкова. У нас кожен день і кожну ніч війна триває досі. Я навіть не можу виділити один найстрашніший день, бо кожен прильот - це смертельний страх. Страшно, коли над тобою гудуть «Шахеди», страшно, коли їх збивають прямо над головою. Жити в такому режимі чотири роки - це випробування, яке не під силу навіть дорослому.

Війна перетворила наше існування на постійне виживання в чотирьох стінах. Головна зміна - це повна соціальна ізоляція дитини. Останні роки донька навчається лише дистанційно, гуртки закриті, друзів вона майже не бачить. Вона знає світ лише через екран монітора. Нервова система виснажена: дитина стала наляканою, часто проявляє роздратування без причини. Вона емоційно вигоріла. При кожному вибуху вона зізнається: «Мамо, у мене серце просто вискакує з грудей». Цей панічний страх і заціпеніння стали нашою щоденною реальністю.

Зараз донька слухає музику та плете з бісеру. Її надихає живе спілкування з людьми, а відштовхує лицемірство. У травні їй виповнюється 15 років, і це її останнє шкільне літо перед вступом до медичного коледжу. Ми мріємо вивезти доньку хоча б на тиждень туди, де небо тихе, щоб її серце нарешті заспокоїлося, і, звичайно, щоб закінчилась війна.