Малиш Євгенія, 15 років, «Троїцький ліцей Троїцької селищної ради Троїцького району Луганської області»

«Мамо, мені дідусь сьогодні розповідав про війну, це було так страшно! Вона ж ніколи не почнеться знову?» - запитала я у мами одного літнього вечора, коли мені було 6 років.

«Ні, доню, - відповіла мати, - можеш не хвилюватися. Цей час закінчився, люди стали розумнішими та відповідальнішими, такий жах більше не повернеться»

Після того, як розпочалася війна, пройшло приблизно сім років. За той час вже змінилися деякі речі, навіть обрали нового президента, але війна продовжується, хоч як звичайні мирні люди не намагалися зупинити її.

Саме нашого селища війна не торкнулася, але я з тривогою згадую той день, коли дізналася про бойові дії.

Ми з мамою тільки приїхали з прекрасного містечка біля Луганська, де жили прадідусь з прабабусею та ще деякі родичі. Чудове місто з такими ж чудовими людьми. Ми намагалися приїжджати кожного року, щоб повною сім’єю щось відсвяткувати, або допомогти старим по господарству. Деякі яскраві моменти мого дитинства пов’язані саме з тим селищем.

На душі становиться тепло, коли я пригадую вулиці, поле за городом та хату на краю міста, як ми з братом і тіткою чудово проводили дні, бешкетуючи у дворі.

Прабабуся часто дзвонила нам поговорити, коли ми були вдома та довго не навідувалися до них. У той день, коли все почалося, взяла трубку бабуся і ми почули від неї жахливі слова: «Доню, нас почали обстрілювати». Після того дня і до сьогодні, я більше не побачила чудового міста, не побігала у полі біля будинку, поки прабабуся пасла кіз, і жодного разу ми більше не зібралися сім’єю за столом.

Старі не мали змоги покинути дім, а ми не знали як їм допомогти, лише з жахом дивились на те, як люди покидають оселі, як «тухне» місто разом із дитинством.

Рідні домовилися дзвонити кожного дня, щоб дізнаватися, чи все в них добре та просто розповісти, чим займалися.. Кожного дня ми чекали дзвінка, сподівалися, що сьогодні прабабуся промовчить про обстріли, або скаже прямо, що сьогодні земля не здригалася від снарядів. Дуже хвилюючі години були ввечері, коли за весь день ми не отримували ніякої звістки. Інколи мама й тато або бабуся з дідусем їхали до старих, щоб побачитися й допомогти.

У такі дні я відчувала напругу, адже ніхто не знав, куди у цей раз може влучити снаряд. Бувало, що декілька днів рідні чекали чергу на кордоні, щоб лише потрапити у місто. А потім стільки ж додому.

Чому люди повинні страждати від обстрілів, від неможливості потрапити до рідних? Що люди хочуть довести самі собі, руйнуючи хати та цілі селища, лякаючи людей? На ці запитання не може відповісти ніхто.

Міста, які були чудовими, стали схожі на міста-привиди, де не працює майже нічого, що працювало раніше. Життя в деяких місцях ніби зупинилося, лише звуки снарядів говорять про наявність людей. Мені тяжко дивитися у сумні очі бабусі, коли вона розповідає мені цікаві події своєї юності, які вона провела у рідному місті.

У наш час люди все більше і більше вимагають припинення війни, вимагають миру на Луганщині. Що ж є цей мир, та чому люди так прагнуть, щоб він настав на нашій землі? Насамперед, це звичайний спокій. Ти не боїшся за своє життя та життя рідних, за чоловіків-військових, які знаходяться у центрі бойових дій.

Мир для людей означає можливість жити спокійним життям, працювати й мешкати у місті, в якому вони народилися, а не тікати з нього через обстріли домівок. Мир – це найцінніше для країни та її жителів. «Мамо, чому я чую вибухи? Це війна? Але ж ти обіцяла, що її більше не буде, що люди змінилися. Але на жаль…»