Дівчина з мамою виїжджала з-під обстрілів потягом, де у кожному купе було не менше вісімнадцяти людей

У цей день я мала прокинутися о восьмій ранку, ввімкнути телефон і почати навчатися онлайн. Ще нам мали сказати, коли почнеться очне навчання, я цього дуже чекала. Але о сьомій мама забігла в мою кімнату зі сльозами на очах і сказала: «Війна почалася». 

У нашому місті ракети влучили у військові об'єкти, але, на диво, ми ього не чули. Я розблокувала телефон і побачила купу повідомлень. Так і почався ранок 24 лютого.

На початку березня я і мама змушені були виїхати на захід України до знайомих. На потяг ми потрапили лише з другого разу.

До цього стояли годинами і морозили ноги, чекаючи, поки величезна черга посунеться хоч на пару метрів. У купе з нами було близько вісімнадцяти людей.

Через місяць перебування в гостях у знайомих, ми поїхали назад, бо дізналися, що мій дідусь, мамин тато, хворий на рак.

Подій, які дійсно шокували, було багато. Щоразу, коли відкривали новини, читали, дивилися фото – серце завмирало. Повертаючись додому, не раз бачили величезні військові установки, техніку, яку нам передавали через західний кордон. Це сильно мене вразило. 

Коли ми повернулися у квітні додому, то деякий час жили не у своєму районі, а у східній частині міста, щоб була можливість швидше дістатися до онколікарні.

Ціни зросли, люди скуповували все більше і більше харчів, а на полицях магазинів їх ставало все менше і менше. Але, якщо чесно, нас не надто торкнулася ця проблема. Так чи інакше: ми знаходили свої запаси, або нам вдавалося дістати продукти в магазинах.

Мій дядько зараз на війні, а його півторарічний синочок далеко від нього. Бачаться лише іноді, а ми взагалі бачили його ще задовго до війни. І ось, не так давно, ми говорили по відеозв'язку, дядько саме приїхав до малюка. Вони так гарно разом проводили час, і я розумію, як сильно він його любить, і як мало вони бачаться. Мене це сильно вразило. Емоції підкотили до горла, я ледь стримала сльози.

Я поки не працюю, хоча дуже хотілося б заробляти і частину віддавати ЗСУ, а іншу приносити в сім'ю, але поки знайти роботу для підлітка доволі складно. А ще потрібно це поєднувати зі школою. Тож поки у нашій родині працює тільки мама.

Перед початком війни я знайшла книжку - збірку творів Шекспіра українською мовою. Дуже давно її шукала. Почала читати, але коли ми постійно переїжджали, я не могла взяти її з собою, бо вона завелика. Тому залишила її на своєму ліжку із закладкою на творі «Дванадцята ніч». Коли я повернулася додому і поглянула на те місце, там досі лежала та книжка і всі флешбеки того дня постали у мене перед очима.