Крисько Євгенія, 10 клас, Козирський ліцей Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мацокіна Оксана Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Страх. Він з’явився того ранку, коли я прокинулась від вибухів. За кілька хвилин я дивилася новини. Я не думала, що таке колись станеться - ніхто не думав. Звичайний четвер став найстрашнішим. Хотілося, щоб це було жахливим і неспокійним сном, після якого можна знову відкрити очі, зібратися й піти до школи. Але це була реальність. І від неї не було де сховатися.

Побачити в перший день «приліт» стало однією з вражаючих подій, що запам’яталися.

Я бачила, як підіймався дим, як горів вогонь, але не могла відійти від вікна. Всередині зароджувалася паніка. Там, недалеко, працював дідусь. Я тривожно схопила телефон, набираючи номер. Гудки тягнулися, здавалося, вічність. Як тільки  почула його голос, я видихнула. Пам’ятаю, як у мене трусилися руки після цього.

Далі було ще гірше: ворожі вертольоти над головою, висадки десанту, постріли, ракети, обстріли. Постійний моніторинг новин. І так по колу… День змінювався на ніч, і знову.

Найскладнішим був початок березня. Весна ще ніколи не відчувалася такою холодною, жорстокою та стражденною. Численні повітряні тривоги, небезпеки, битви. Та дивлячись щодня соціальні мережі, де українці ділилися фотографіями і підтримували один одного, я взяла себе в руки. У мені посилився оптимізм, що це скоро скінчиться, що стане легше, обов’язково.

 Наш народ об’єднався, як ніколи. Ми всі гостро відчули війну.

У ті важкі перші тижні ми доводили, чого варті, і що ми не здамося просто так. Ми - українці, вольовий народ, який у всі часи існування бореться за свою Незалежність і свободу. Потім нас сколихнули Маріуполь, Буча, Херсонська ГЕС, Вовчанськ, де росіяни показали свою сутність. Буча, де закатовано та вбито тисячі людей. Облога міста Маріуполь, авіаційний удар по драмтеатру, де ховалися переважно діти та жінки. Вони здійснили цей злочин, незважаючи на видимий напис "Діти", поховавши під ним безліч людей. Обстріли лікарень та пологових будинків. Азовсталь, яку наші захисники боронили більше 80 днів без нормальної їжі та медикаментів. ГЕС, яку підірвали росіяни, знищуючи домівки і життя українців. Вовчанськ, де були репресії, катівні, нелюдські умови.

Так зародилася ненависть. Ненависть до всіх них за те, що ми страждаємо, за те, що нас нищать.

Кожного дня обстріли забирають життя, перетворюють в руїни міста та села. Моє улюблене місто Очаків стало фортецею, яка щодня страждає від ворожих снарядів. Колись курортне містечко занурилося в розруху. Воно стало одним із щитів півдня, не пропустивши ворога. Інші міста зіграли не менш важливу роль: Миколаїв, Бахмут, Вугледар, Нікополь, Харків, Дніпро, Запоріжжя, Чернігів, Суми, Херсон. Кожне місто, кожне село, що чинило опір і потерпало від ворога, для мене - герой. Кожна людина, яка взяла до рук зброю, щоб захистити свою сім’ю та країну. Пишаюся своїм татом, який захищає Україну, і односельцями, що стоять на варті нашої свободи.

Пишаюся тими, хто віддав своє життя: Грицаєнком Миколою Віталійовичем, Шафранським Олександром Володимировичем. Я знала кожного з них і вважаю їх героями. Їх імена мають знати всі.

Моя сім'я пов'язана з війною. Моя мама, Драгуновська Тетяна Олександрівна, яка є старостою нашого села, у перший день війни вже о 6:00 була на роботі, формуючи ТрО. Вона поверталася додому пізно, часто вночі, через велику кількість справ та обов'язків. Мама тримала під контролем не тільки наше село, а й сусідні. Тато пішов служити до ЗСУ, наразі він сапер і служить на Північному напрямку. Моя сестра зараз навчається в медичному університеті, вона хоче стати хірургом, і однією з її цілей є допомагати військовим.

Я просто роблю все, що в моїх силах: беру участь в акціях від школи, поширюю збори. Кожен з нас по-своєму наближає Перемогу -  у цьому наша суть і мета!

Перемога обов'язково буде, і обов'язково наступить мир! Я свято вірю в це, в наші непереможні ЗСУ!