Ольшанська Олександра, група 11-Ф, Черкаська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 21 імені Ю.Г. Іллєнка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яременко Ірина Іванівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна – це не лише битви на фронті, це також боротьба  в серцях і душах людей. За більш, ніж 1000 днів війни, я пройшла через безліч випробувань, які змінили моє сприйняття світу та самої мене. Коли почалася війна, я була звичайною школяркою. Перші дні лихоліття перевернули  повністю моє життя. Було дуже страшно, було несприйняття того, що вже не буде так, як раніше. Я з жахом згадую, як із самого ранку полетіли  ракети, літаки і почались бої за моє рідне місто Херсон. Було дуже боляче чути  гучні  вибухи, бачити, як рашисти великими потужними колонами заїжджали в місто, розстрілюючи по дорозі цивільні автівки.                

Я відчувала безпорадність і відчай безсилля. Згодом у нашому будинку разом з нами почали жити наші друзі, які виїхали з більш небезпечних  районів.  

Херсонці виходили на мітинги протесту, зупиняючи власними руками і тілами техніку. Як і більшість, ми, підлітки, вирішили діяти.  На той момент мені було 13 років, і я зі своїми друзями в’язала жовто-блакитні стрічки всюди, де тільки можна… Це була маленька справа, але я відчувала гордість, що я Українка і що моє рідне місто – це Україна.     

Ми 9 місяців жили в окупації з ненавістю до цих потвор, які завжди наставляли на нас зброю.

Не забуду, як вони приклали до мого коліна автомат. Але всі випробування мене змінювали, я ніби перероджувалася, змінювалася моя свідомість. Ми дізналися, що нас звільнили, коли побачили автівку з нашими військовими. Зустрічаючи їх, ми плакали, обіймали, цілували і дякували!!! Ми, херсонці, залишалися українцями і не здалися.

Зараз моє рідне місто дуже обстрілюють. Мій будинок розбомбили. Нам довелося виїхати в інше місто, більш безпечне.

Я виїхала з сестрою, спочатку ми були в наших родичів, а потім переїхали до міста Черкаси. Я почала ходити до школи. Спочатку було важко: нове місто, нова школа, незнайомі діти та вчителі. Але ж я вже не та наївна дівчинка, я вже борець. Тому дуже швидко мені вдалося влитись до колективу, знайти друзів та навіть вступити до шкільного парламенту. Згодом я зрозуміла, що хочу бути вчителем та навчати дітей бути українцями, патріотами, навчити пишатися рідною землею.

Наразі мої батьки так і проживають у місті Херсоні. Мама сидить під обстрілами, бо не може виїхати з району, де постійно ведуться бойові дії та дуже багато дронів. Моя мама навіть мала поранення. Тато став військовим та захищає наше місто. Теж отримав тяжке поранення. 

Кожен мій ранок починається з обдзвону, чи всі живі, і це дуже тяжко, бо не знаєш, чи візьмуть вони слухавку цього разу.  

Зранку та ввечері, читаючи новини, ми з сестрою сподіваємося, що щось зміниться в нашій країні та ми переможемо. Тоді спокійно зможемо повернутися до рідного дому і до батьків, за якими дуже скучили. Усі події мого життя мене змінили: я розмовляю краще українською мовою, навіть думаю по-українськи. Бо розумію, що надалі ми будемо жити у вільній новій Україні. А я, як майбутній учитель, формуватиму з юних душ справжніх патріотів.

Мій шлях – це шлях надії, сили і любові до своєї країни. Я  впевнена, що разом ми переможемо. І кожен із нас повернеться в рідну домівку. З мамою посаджу троянди, а бабуся варитиме запашне варення з пелюсток цих квітів. І це буде вдома, в Україні.