Я прокинулась від вибухів. Кульбакине бомбили. До того ходили чутки, що буде війна, і я зрозуміла, що, напевно, почалося. Звісно, страх був. Я стала дзвонити своїм старшим дітям, розбудила їх, сказала, що війна. А вони ще не чули. 

Найстрашніше було, коли ми жили з мамою в Лиманах, і були обстріли навесні. Я прокинулась, і мама сказала, що не може встати. Я злякалась, що в неї інсульт. Зв'язок на той момент був уже поганий, подзвонити не можна було. І інтернету в нас не було. Я сіла на велосипед і поїхала на край села, щоб викликати швидку. А тут якраз такі вибухи! І у "швидкій" їх почули й сказали, що не приїдуть до нас.

Я бігала по селу і шукала спосіб маму відвезти до лікарні. Це був найстрашніший момент. Потім сусіди допомогли, маму відвезли. 

Я не розумію, як можна стріляти по мирних містах і селах. А Маріуполь найбільше шокував. Це було жахливо. Спочатку я планувала виїхати. Навіть подавала заявку на сайт міського голови. Нам дзвонили і сказали, що нас вивезуть і влаштують за кордоном, оскільки в мене дитина з інвалідністю. Але потім я подумала, що я з дитиною зможу пристосуватись, а мамі буде важко за кордоном. І ми залишились тут. 

В принципі, я задоволена, що ми залишились. Правда, важко, що дитина не відвідує школу і ні з ким не спілкується з однолітків. Зараз ми ходимо до реабілітаційного центру, і нам трохи легше. Маму поклали в лікарню, і тепер усе добре. Мене зворушило, що до нас ставились із розумінням і співчуттям медсестри та лікарі. Мені дозволили ночувати з мамою в палаті.

Рік тому, коли в нас у Лиманах була канонада, яка не припинялась, ми говорили: «Хоч би не стріляли – і ми будемо щасливі». А зараз у нас уже не так гучно, хоч і гупає іноді. По селу недавно прилітало, але не на наш куток. Головне – щоб був мир. Я це зрозуміла, коли почалась війна. Найголовніше – щоб був мир та здоров'я у всіх.