«Мама зателефонувала: «Усе кидай, щось незрозуміле починається»

Виїхала зі Слов’янська і не змогла повернутися через те, що почалися в місті бої. Педагог Галина Посвалюк, як усі, думала, що війна швидко закінчиться, але звільнення міста довелося чекати.

Я дуже чітко пам’ятаю день 12 квітня 2014 року. Я саме поїхала вранці до свого чоловіка в Сєвєродонецьк на вихідні.

Мама зателефонувала стурбована, бо Слов’янськ і Миколаївка знаходяться поруч, у 15 кілометрах один від одного. Вона каже: «Приїжджай швидше, усе кидай, щось незрозуміле починається». Я кажу, що в мене квиток на завтра, завтра й поїду, усе буде добре. Ми подумали, що в нас є правоохоронні органи, і вони з усім розберуться, але ситуація загострилася практично до наступного дня.

Наступного ранку мені потрібно було їхати назад. Вихідний день, 13 квітня, я сіла в автобус, ми поїхали. Уже, напевно, з Лиману я не могла додзвонитися нікому, тому що був відсутній мобільний зв’язок. І між Лиманом і Райгородком був блокпост із мішків, який організували місцеві люди. Було страшно від того, що я не розуміла, хто ці люди, що вони хочуть. У них була зброя в руках.

Потім я змогла додзвонитися до своїх родичів, до мами. Запитала у водія, куди йде автобус, і мені сказали, що в принципі краще не в’їжджати в Слов’янськ, тому що там відбуваються якісь бої. Які бої? Хто? За що? Я перетелефонувала родичам, запитала, якщо я вийду просто на трасі Харків – Ростов, мене заберуть звідти? Мені сказали, що краще вийти там і чекати, але в Слов’янськ не в’їжджати. Дороги перекриті й автобуси не ходять, усе сполучення скасувалося.

Наступного дня я не змогла поїхати на роботу, тому що не було транспортного сполучення. Ми, вчителі, зібралися й найняли таксі, тому що потрібно було їхати в школу. Їхали вже через блокпост, який організували теж місцеві люди. Що в них було в голові, які цілі вони переслідували, ми не знаємо.

Ми, вчителі, закінчили навчальний рік. Звісно, випускного практично не було. На жаль чи на щастя, вийшло, що ми з чоловіком планували поїздку до його сестри, і в дні, коли бомбили Слов’янськ, виїхали автобусом до Харкова. Потім ми виїхали до Ізраїлю, і там залишалися практично місяць, тому що нам усі родичі та знайомі писали, як все погано в Слов’янську й Миколаївці. Ми хотіли летіти, рвалися додому з Ізраїлю. Найстрашнішим було, що можуть загинути батьки. Слава Богу, з батьками все добре, наш будинок не постраждав.