Мені 66 років. Я живу в місті Нікополь. Про початок війни дізналася з телебачення. Не вірила, поки не почула перші вибухи. Після того як росіяни захопили атомну електростанцію, їх постійно чути. І до нашого міста долітали снаряди. Було дуже страшно. Доводилося сидіти у підвалі. 

Мама померла. Вона дуже переживала.  Їй було 86 років. До мене приїжджали дві сестри і брат із Сєвєродонецька. Брат – інвалід. Він виїхав за кордон. 

Старша сестра повернулася в Сєвєродонецьк. З нею немає зв’язку. Моя старша донька з трьома онучками виїхала в Німеччину. Вони хочуть повернутися після війни. 

Я залишилася одна. Працюю охоронницею на заводі. Пораюся на городі. Намагаюся якомога рідше дивитися телевізор. 

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна, але мені не віриться, що це станеться цього року.