"Мама померла у підвалі. Ми не змогли її як слід поховати"

Я заслужений артист України. Народився в Маріуполі і 20 років працював у нашому академічному Маріупольському театрі. Перший день війни я не дуже пам'ятаю, а от другий запам'ятався тим, що у інтернат по сусідству з нами прилетіла ракета і повибивала шибки у нашому домі. З того часу ми місяць просиділи у підвалі. 

Найскладніше було з мамою. Води не вистачало, їжі теж, вона відмовлялася їсти. Тепер я зрозумів, що вона хотіла, щоб ми з сестрою не голодували. Певно, думала, що вже стара, все одно помре. І померла таки у підвалі. І найгірше, що ми не змогли її як слід поховати. Був мороз. Винесли на клумбу біля дому, а там іще п'ять таких, як мама, лежали у ковдрочки загорнуті. А потім нас вигнали 26 березня під автоматами, повезли у Новоазовськ. Так мама і залишилася там лежати. 

Нас було чоловік 40 у тому підвалі. Спочатку був кожен сам по собі, а потім уже організувалися, бо їжа у всіх майже позакінчувалася. Все, що лишилося, збирали докупи, зливали воду з труб, кип'ятили її і пили. 

Приїхали "асвабадітєлі", звільнили від усього. Підпалили наш під'їзд - він вигорів. Нічого не можна було зробити: він горів, а ми дивилися, як палає наше добро. Ми жили у мами, моя квартира розбомблена наполовину. Дім стоїть, але немає ні кухні, ні туалету. Туди вже не було можливості піти подивитися, лівий берег бомбили жахливо. 

З Новоазовська нас переправили до росії, а там ми з сестрою виїхали до Владикавказу, через Грузію в Європу, а з Європи вже в Чернівці. Тепер я працюю у театрі в Ужгороді. Місяць, мабуть, зайняла дорога. У росії були люди, які нам допомагали, але вони такі зомбовані, що просто було незручно при них щось говорити. У Грузії було дуже приємно перебувати: там була свобода і грузини дуже гарно ставилися. У нас у кишені було 30 доларів, ми їх витратили на дорогу. 

Я думаю, війна закінчиться нескоро. Мені вже 68 років, яке моє майбутнє? Мені - аби мене поховали в Україні.