Євгенія з родиною евакуювались з рідного міста у перші дні війни. Потім повертались і навіть знову вийшли на роботу, поки обстріл не знищив житло її старенької мами, яка дивом вціліла

Мені зателефонувала моя подруга о п’ятій ранку. Вона плакала, бо її донька навчається у Києві. Вона сказала: «Ти не знаєш, що почалася війна? Київ, Харків і Дніпро обстрілюють». Я спитала: «Ти з глузду з’їхала? Хто кого обстрілює?» Вона відповіла: «Телевізор подивись». Я увімкнула телевізор і подивилася марафон. А о шостій ранку вчителька молодшої доньки написала всім у Вайбері, щоб діти до школи не йшли. Чоловік повернувся з роботи - їх о восьмій ранку відпустили, вони не поїхали в шахту. 

А я пішла на роботу у міськраду. Всі там про це вже розмовляли, дивилися цей марафон, ніхто не розумів, що коїться, бо в нашому місті ще нічого не відбувалося. Місто Селідове знаходиться за 50 кілометрів від Донецька. 

Ми знали, що таке війна, чули вже. Десять років ми були у війні, але не такій. 

Донька моя, випускниця, потім сказала: «Якщо б я знала, що це буде останній день в школі, я провела його по-іншому». Бо вона потім до школи більше ніколи не пішла, закінчувала дистанційно школу в місті Дніпрі, куди ми виїхали пізніше. 

Я евакуювалася з чоловіком, з мамою, сином і вагітною невісткою. Старший син виїжджав з мамою. Всій Донецькій області наша влада пропонувала виїжджати. Ми виїхали в місто Кам'янське на базу відпочинку, там пробули два тижні. Ніяких труднощів у нас не було. Дуже багато мешканців нашого міста виїжджали саме у ці два дні. Хто на автобусах виїжджав, кому допомагали волонтери, кому - просто люди, хтось їхав своїм транспортом, хтось - потягом, тому труднощів у нас не було з евакуацією. 

Моя мама залишилась вдома. Батько помер за кілька місяців до початку війни. У 2022 році ми евакуювалися, а в 2023-му повернулися, бо наче життя налагоджувалося, люди почали повертатися. Ми сподівалися, що нічого страшного вже не буде у нас, все буде добре, ми переможемо, що росіяни будуть відступати від нашої області. Чоловік повернувся на шахту, я повернулася до своєї роботи.

8 лютого 2024 року о першій ночі в наше місто було дев’ять прильотів.

За 15-20 хвилин розбили два дитячих навчальних заклади, три садочки, школу, по багатоквартирних будинках були прильоти. Розбило мамин двоповерховий багатоквартирний будинок. 

Мама жила на першому поверсі. І я їй зателефонувала, а вона почала мені кричати, що все летить, все падає. Вона була одна дома. Я сказала, щоб вона в коридор вибігла і десь там стояла, не рухалася. Я до сих пір пам'ятаю все. 

Коли вже можна було, ми поїхали за мамою, забрали її. У той день вона залишилася, в неї нічого не було. Її квартира була повністю розбита. Ми що змогли, витягли відтіля, відправили поштою чи забрали на свою квартиру, поки ми ще там були. 

Ми одразу маму відправили до моєї доньки в Дніпро - ми наймали їй тут квартиру. Тут були вже наші речі - ми їх не привозили назад, бо десь в глибині душі вважали, що будемо відтіля від'їжджати.

Мамі 69 років, вона дуже переживала сильно. Ми намагалися зробити так, щоб вона про це не думала, що все буде гаразд. Ми - з нею, онучка - з нею, вона не буде одна. Якщо десь ми будемо переїжджати, вона буде з нами.  

Мріємо, щоб була наша перемога. Дуже хотілося повернутися назад, бо там - наш дім, ми там виросли, у мене там батько похований, бабусі, батьки мого чоловіка. Але повернутися хотілося б в мирну нашу Донецьку область, в Україну. Ми б будували, ремонтували, тільки щоб там не було бойової дії, щоб це була наша земля. Дуже хотілося, щоб закінчилася ця війна, не гинули люди, щоб була наша перемога. Майбутнє бачимо в Україні. Будемо їхати тепер за роботою. Де буде робота, де будемо працевлаштовуватись, там буде і наше житло. Цінності змінилися. Ми раді, що ми живі, здорові, що ми вивезли своїх близьких.