"Мама плакала і молилася разом зі своєю подругою, у якої загинув двадцятилітній син"

Гирко Богдана

1 курс, ВСП "Золотоніський фаховий коледж ветеринарної медицини БНАУ"

Вчитель, що надихнув на написання – Косенко Олександр Володимирович

Війна. Моя історія

«Кожному є що розповісти, але не у кожного є кому», – цей вислів належать Р. Баху. Сьогодні я розумію, що у мене є що розповісти. Можливо, моя історія не здасться дуже емоційною, чи такою, що різко змінила моє життя та життя моєї родини, можливо… Наразі, це історія підлітка, що дорослішає в умовах війни.

24 лютого 2022 року ранок розпочався важкими маминими словами: «Війна…». Я – середня дівчинка у сім’ї: мені – чотирнадцять, меншій сестричці – одинадцять, моя старша сестра трішечки молодша за батьків багатьох моїх однокласників. До цього жахливого дня я жила з відчуттям стабільності, спокою; поряд – надійна родина, на горизонті – обов‘язково щасливе безтурботне майбутнє; але лютневе сьогодення почало вносити свої безжальні корективи. Перше, що я відчула – це суцільний важкий тягар, який ніби мав на меті придавити так, щоб навіть не було можливості підняти голову, поглянути, знайти підтримку. А потім – пустка, суцільний сірий морок.

І почалося… Динамічний рух пружини, схожий на складний процес «перетворення енергії»: дзвінки моїм стареньким дідусеві та бабусям, рідним у міста, де вже точилися бойові дії. Слова розпачу, слова нерозуміння і, звичайно, слова підтримки. Слів підтримки було набагато більше, і саме вони перетворювалися на поштовх до подальших дій, що наближають нас до перемоги. Але тоді я не могла ні спокійно про щось подумати, ні виокремити для себе щось цілісне, непорушне і важливе; не могла і, напевно, не хотіла боротися з порожнечею, що наповнювала мене всередині.

Для мене – підлітка, дійсність відкрила свій інший бік, і я мусила починати вчитися жити у цій страшній «іншій реальності». Хоча навчання у школі було і online, але вчителі намагалися донести знання, показували, що відповідальність і старанність особливо важливі на будь-якому фронті, навіть учнівському. А вдома плакала мама, плакала і молилася разом зі своєю подругою, у якої загинув двадцятилітній син. Я тоді не розуміла маму або, скоріш за все, захищалася від того страшного болю, але … Коли піднімаєш голову і бачиш протягнуту до тебе руку, починаєш підніматися сам, усвідомлюєш, що і ти можеш простягти руку підтримки іншій людині, котра саме зараз цього потребує.

Кінець зими, весна, літо, осінь 2022 року – кожного дня всі ми: тато, мама, я, менша сестричка – на молитовному зібранні у церкві. Ми йдемо вулицею, сусіди чи подорожні запитують, «хто ми», «що ми», «куди ми»… Але

Отож, із майбутньою професією я остаточно визначилася саме під час війни, бо зрозуміла, що багато тварин залишилися без місця проживання та людського піклування, а ветеринар – дуже важлива і гуманна професія, що потребує від людини уваги, милосердя та логіки за будь-яких життєвих обставин.

Життя, а особливо в повоєнний час, знову й знову кидає нам виклики.

Вже й не молодий, та він був з першого дня на фронті. Мені дуже болить, однак я розумію, що близькі люди віддають життя за нас – своїх рідних, близьких, дітей, учнів. І я дорослішаю із усвідомленням того, що, переживаючи такі події, приймаючи таку жертву за своє майбутнє у вільній країні, я не маю ніякого ні морального, ні духовного права забути, якою ціною дається нам можливість жити, навчатися, будувати плани на майбутнє тощо… Це не забувається, і прийде ще час перемоги над лютим ворогом, прийде час розплати.

У Святому Письмі – Біблії написано, що «так полюбив Бог світ, що віддав Свого Єдинородного Сина, щоб кожний, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне». Безгрішний Божий Син віддав життя за грішну людину. Цього літа я дала обіцянку Господу служити Йому. Господь Ісус Христос був першим, Хто протягнув мені руку прощення і допомоги. І саме Йому я завдячую своєю історією. Він Той, кому я можу розповісти все, і Він є тим, Хто дасть мені сили для допомоги іншим, відкриє шлях істинний в скрутну хвилину…