Я живу в Запоріжжі, працюю викладачем. 24 лютого був жахливий день. Ми в той час були далеко від лінії фронту, і я не чув нічого, але з новин та інших джерел дізнався, що почалася війна. Це був такий розпач і жах, коли не знаєш, що робити: тікати чи ще щось. А що з роботою? Проводити чи не проводити уроки? Учнів не було. 

Дружина з донькою виїжджали до Польщі, а через місяців п'ять повернулися. Ми разом зараз. 

Я все це легше переношу, а дружина на кожну тривогу і гупання реагує. Зараз вона лікується, відновлює нервову систему. 

Мама мешкала з моїм братом в Токмаку, який був дуже швидко захоплений. Мої рідні спочатку думали, що їх швидко звільнять, але потім вирішили виїжджати. Уже майже нікого не випускали, але їм вдалося виїхати. На той час мати була ще при пам'яті, а зараз вона фактично лежить і не ходить. Вона інвалід першої групи, важко з нею.

Вдома вона ще більш-менш нормально почувалася, а після переїзду - наче потухла тут. Почала менше ходити, менше рухатися. Їй ставало все гірше. Зараз вона майже весь час лежить.

Найгірше для нас – невизначеність. Ми не знаємо, коли ця війна закінчиться. Чекаємо, коли настане перемога. Мрію зібрати всіх дітей та онуків і поїхати відпочити на море всією родиною.