Родина Тетяни пережила багато тяжких тижнів в окупації. Але вони все подолали, вижили і зараз всі разом на підконтрольній Україні території.

До 2014 ми жили в Донецьку. Потім переїхали до Маріуполя, там нас застала війна 2022 року.

Коли почалася війна, у квартирі не було ні води, ні газу, тож ми поїхали до батьків у приват ний сектор. І добре, що поїхали - через декілька днів нашу квартиру впритул розстріляли з танка.

Ми залишались у місті до травня. Коли анонсували «зелені коридори», біля Розівки йшли бої. До того ж ми жили у батьків, далеко від центру. Коли Верещук говорила, що будуть біля ПортСіті збирати автобуси і можна приєднатись своєю машиною, ми чисто фізично за півгодини не могли туди доїхати.

А ще біля перших воріт заводу Ілліча сидів снайпер і розстрілював усих, хто проїжджав. Щоб якось вижити, ми були вимушені просто чекати.

24 лютого нам зателефонували з Полтави родичі, сказали, що війна почалась - Харків обстрілюють. А в Харкові на той час наша дитина вчилась. Було не зрозуміло, що робити, куди бігти – рятувати батьків, чи їхати у Харків дитину рятувати. На той час у Харкові було набагато страшніше, ніж у Маріуполі. Ми довго не могли додзвонитись до дитини. На роботу не пішли, молодшу доньку не пустили до школи.

В Маріуполі тяжко стало вже найближчими днями. Ліки взагалі ніде було взяти. Воду ми брали у двох колодязях. Намагались встигнути о шостій ранку, поки не було обстрілів. Якщо не встигали, залишались без води, тому що вийти на вулицю вже було геть неможливо – окупанти стріляли.

Трохи їжі ми купили в перший день війни. Але ж ми не знали, що росіяни оточать місто і буде така серйозна криза. Думали, що буде, як у 2014 році у Донецьку – просто стрілятимуть. Ми дізнались, що поряд з нами працює якийсь магазин, і туди їжу підвозять зі складів. Восьмого березня ми пішли до тієї крамниці.

Простояли близько шести годин в очікуванні, а коли підходила наша черга, почався мінометний обстріл.

Я не маю слів, щоб розповісти, наскільки це було лячно. Бігти було нікуди, ховатись ніде. Я просто йшла, тому що знала, що маю купити їжу. Купували крупи, консерви, чай. Спочатку їла на сніданок кашу, а на обід - суп. А потім їли двічі суп – так крупи на довше вистачало. Мішали варення з водою і пили. Хліб їли тільки раз на день, зранку. Нам ще пощастило – у батьків була піч і духовка. У нас було тепло, ми мили посуд теплою водою. Пекли хліб раз на п’ять днів - мали трохи борошна і дріжджів. Вже пізніше нам пощастило купити аж 13 буханок хліба у селі Безіменному. Поділились з родичами, частину переробили на сухарі, щоб не зіпсувався. А ще коли йшли кудись у гості, брали з собою буханку хліба  – то був найліпший подарунок.

Ми пережили тяжкі часи. Я була просто шокована тим, як швидко росіяни оточили Маріуполь. Наше життя перетворилось на очікування обстрілів. Ми навчились вираховувати час, коли вони стріляють, скільки разів стріляють, скільки часу ми маємо на відпочинок, поки пілот знов летить у Таганрог чи Ростов по нові бомби.

Темніло о шостій вечора, і ми лягали спати, тому що об одинадцятій починались обстріли, і сну вже не було.

Важко було жити в інформаційному вакуумі. Ми намагались ловити радіохвилі, щоб хоч щось знати. Але наше радіо казало, що Запоріжжя українське, а ДНРівці на вулиці вихвалялись, що вже захопили його. Ми не знали, чому вірити і що відбувається насправді.

Батьки втратили здоров’я серед цих подій. Мама з 2008 року тяжко хворіє, але почувалась раніше більш-менш нормально. Під час обстрілів Маріуполя вона пережила два інфаркти і не отримала жодної допомоги. Коли виїхали в Україну, ми дізнались, що у неї рак на четвертій стадії. У тата так піднімався тиск, що кров йшла з носа і навіть через очі. Ми не мали ліків і нічого не могли зробити. В комендатурі були якісь ліки, йому там зробили кілька уколів. Все було так погано, що мама просила не ховати її на городі, а поховати на кладовищі, загорнуту в ковдру, якщо вона таки раптом піде з життя. Я божеволіла від таких розмов і просто не знала, що робити.

Не було зв’язку. Наші рідні не знали, що з нами півтора місяці. Ми просто лягали спати і намагались подумки відправляти їм сигнали, що ми живі. А вони в цей час гортали соцмережі, шукали списки тих, хто виїхав з Маріуполя, хто перетнув кордон, шукали знайомі обличчя на відео братських поховань. То були жахливі часи для нас усіх.

Виїжджали ми через росію – інакшого виходу в нас не було.

Збирались їхати до мами чоловіка у Полтавську область через Прибалтику і Польщу.

Ми проїхали і зупинились в Бєлгороді у родичів переночувати недалеко від українського кордону. На російському КПП нас довго перевіряли, змусили ввернути усі кишені з усіх кофтинок і штанів, які були у машині. Погрожували, що на українському боці нас одразу обличчям в бруд кинуть і змусять йти на фронт. Вмовляли лишитись, обіцяли, що росія нас підтримає, дасть грошей на облаштування життя. Мій чоловік відповів, що він нічого не боїться – він їде до рідної матері у власну країну. І нас відпустили. Було страшно, але все обійшлося.

Зараз ми в Полтаві і робимо все можливе, щоб хоч трохи підтримати здоров’я після пережитого. Ми залишились без житла, не зовсім здорові, але живі і ми всі поряд. Це найважливіше. На Полтавщині живе свекруха, рідний брат чоловіка. Мені тут знайшли роботу.  

Старша донька після початку війни виїхала до Німеччини. Але вона повернулась, щоб отримати диплом і не захотіла їхати туди знов. Зараз вона будує своє життя у Києві.

Я вірю, що наше майбутнє буде мирним, спокійним. Головне – щоб ми мали роботу і мали можливість відбудовувати країну. Нашу Україну поважатимуть. Багато українців побували в Європі і ми вже знаємо, що живемо краще. У нас чудові люди і грана країна. Ми маємо зручну банківську систему, майже подолали бюрократію. Наші медична система, зв’язок та Інтернет кращі, ніж в Європі. Скінчиться війна, і ми будемо подорожувати, щоб подивитись нові, красиві місця і повернутись додому – до рідної України.