Знаходилась дома, вже прокинулась з чоловіком, готувались до праці , завжди у кухні включаєм телевізор, і зразу не зрозуміло нам було, що коїться. Але одразу зателефонувала донька, вона навчається у Харькові, перші слова: мама нас бомблять. І все стало зрозуміло, що це війна.
Було важко виїжджати з рідного міста Лисичанськ, були вже сильні обстріли русні, але було важко, донька навчалась у Харкові, її було важче вивести і зустрітися всім разом.
Важко було з ліками у підвалі, у мене син, в нього синдром Дауна, було дуже важко заспокоїти в час обстрілів і дуже важко, коли ліки для нього закінчились, я зрозуміла що від мене залежить, тільки від мене, як він буде реагувати на це все. Було дуже важко, але впорались.
Так, ми з чоловіком, донькою і сином разом перебуваємо в Кам’янець-Подільськосу, Хмельницької області. Я ніколи раніше не була в цих краях і дуже була здивована, які доброзичливі і щирі люди мені потрапляли, нічого поганого і страшного я не бачила і не відчувала.
У нас є фото квартири, пробитий дах снарядом. Коли ще був звʼязок, сусіди мені вислали фото і зараз тільки спогади, як було гарно і затишно у своїй квартирі та рідному місті.
