Я була вагітна, в Запоріжжі, сама, бо чоловіка не маю. Ще й до того хвора на коронавірус, який досить нелегко переносила. Прокинулася від шуму літаків та вибухів близько 5 ранку.

Труднощі були в тому, що мені важко було переносити дорогу вже, а їхати потрібно було в безпечне місце. Бердянськ, де мої батьки, рідне місто, окупували і я лишилася зовсім сама. Кур'єрська доставка укрпошти передала речі та поїхала потягом до Рівненській області до знайомих, народжувати в безпечне місце. Коли народила, переїхала до сестри у Бучанський район, після того як полагодили військовими діями їхній будинок.

Найбільшими труднощами було відключення електроенергії через руйнування енергосистеми. Взимку 20 годин не було електрики, а від неї в будинку і тепло, і вода. Мерзли, дитину купати треба, холодно...Потім хвороба, лікарня. Після одужання набралася сміливості і поїхала з піврічною дитиною до Румунії. Там пережили зиму. Найбільше шокували події у Бучі березня 2022.Перебуваючи в тих краях вже восени бачила всі руйнування страшні та слухала очевидців подій. Такої жорстокості просто світ не бачив. Маріуполь, обстріли, міст із загиблими, в тому числі дітьми, підрив Каховської ГЕС, примусове вивезення наших дітей росіянами в невідомому напрямку, - все і багато іншого, що шокувало та ніколи не зітреться із пам'яті.

Люди допомагають один одному, скільки організацій зараз працює на те, щоб спасти людей та допомогти на фронті.В пам'яті як люди, неозброєні, виходили проти танків, кричали гасла протесту та ганьби російським окупантам, озброєним, на танках, готували коктейлі Молотова, виносили голими руками міни. Почутий гімн України тепер не можу без сліз.Такої нації і таких людей як в Україні просто немає в світі. Щирі патріоти, відчайдушні захисники, просто доброзичливі та найсвітліші люди. Ми заслуговуємо на перемогу і бути найкращою країною не лише Європи а й світу. Допомагали волонтери. Я як переселенка ще й з маленькою дитиною самотня мати, допомогу отримувала. Коли не було води вдома, через постійні і тривали відключення світла в Бучанському районі, ходили до сусідів, які мали колодязь, носили воду додому, щоб помити дитину та приготувати їжі.

Я зараз в декретній відпустці, працювала на державній службі. Зараз просто критично потребую заробітку, бо сама не витягну з маленькою дитиною. Думаю про зміну сфери діяльності, яка б дозволила більш вільний графік роботи, бо з маленькою дитиною без підтримки і помічників по іншому не вийде.

Мала радіо на батарейках, яке я купила в перший день війни, боючись, що не буде зв'язку, телебачення і за потреби евакуації не знатиму, куди і як діяти. Відповідальність вже не лише за себе, в й дитину, яку носила під серцем, тому набагато тривожніше було

Я дуже сумую за своїми батьками, які в Бердянську, вони вже літні та там чекають на деокупацію. Батько був після інсульту, таку дорогу він би і не витримав. Кожен день серце розривається і молюся за звільнення рідного міста 🙏