«Мама! Представляешь, мы были на улице. А можно еще? И нас никто не убьет?»

Купрійова Анна, 15 років,

Краснопільська ЗОШ І-ІІІ ступенів, село Красне Поле

Есе «День, коли для мене почалася війна»

У світі багато чарівних куточків. Але для мене найлагідніше світить сонечко саме на Луганщині. Бо, як пише Ганна Гайворонська, «Луганщина – світанок України! Земля життя мого й моїх батьків». Але сім років тому, літнього ранку 2014 року, трапилася біда – в Луганський край де-факто прийшла війна.

У мене, восьмирічної життєрадісної дівчинки, слово «війна» асоціювалося з образом прадідуся Євгена. Саме від нього я чула про те, як він воював, як був поранений, як пройшов усі воєнні страхіття, і, виживши, повернувся в рідний край з перемогою.

Ті спогади я слухала, немов казку, – занадто складно було у них повірити. Тому й сприймала війну, як те, що було колись, як минуле. І ніяк не могла уявити, що війна і для мене стане реальністю.

Так коли вітер доносив канонаду вибухів з місця воєнних дій або з полігонів, де велися навчання військових, я з дитячою наївністю була впевнена, що то гуркіт грому. Тільки бентежив занепокоєний погляд тата. І мама в такі моменти пригортала якось по-особливому, ніби від чогось затуляючи.

Перше усвідомлення того, що трапилося невідворотне, прийшло, мабуть, з теленовин. Вдома телевізор був постійно увімкненим, батьки не пропускали жодної інформації про те, що відбувалося на Донеччині і Луганщині. І з часом слова збройний конфлікт, антитерористична операція, бойові дії, втрати українських військ на роки стали частиною нашого життя. А я усвідомила, що на луганській землі гинуть люди.

Знаковою для мене стала поїздка до Луганська. Я дуже любила це місто, і раділа кожній можливості його відвідати. Але те, що я побачила, перевернуло світ. Незнайоме слово «блокпост» стало реальністю. А з ним колючий дріт, металеві їжаки, чоловіки з націленою на нас зброєю, перелякані обличчя проїжджаючих врізалися в мою свідомість.

Потім до нас приїхала мамина подруга Ольга з чотирирічною Полінкою, бо залишатися в Щасті було небезпечно. Дівчинка була налякана, здригалася від найменшого шуму. А коли виходили на прогулянку, вона дивувалася: «Мама! Представляешь, мы были на улице. А можно еще? И нас никто не убьет?»

І майже щоночі вона прокидалася з плачем від кошмарів, причиною яких була війна. А мені хотілося розрадити її і хоч якось допомогти.

Таке відчуття з’являлося потім ще не раз. У вересні наш клас поповнився новими учнями. Ми довідалися, що їхні родини змушені були покинути свої домівки. Вони теж втікали від війни, рятуючи життя своє та своїх близьких.

Ці діти були з різних міст і селищ, у кожного була своя життєва історія. Але лихо нас об’єднало у дружній колектив. З часом родини внутрішньо переміщених осіб роз’їхались. Залишилася одна дівчинка Настя. І я дякую долі за те, що ми познайомились. Бо ми стали найкращими подругами.

Але що ж таке мир?.. Мир у сучасному світі?.. Мир для мене особисто?.. По-перше, це душевний спокій і фізична безпека. Це той стан дійсності, де немає місця насильству, стражданням, несправедливості.

По-друге, це цінність, без якої усе інше втрачає сенс. Це надійне майбутнє, світло радості, здійснення мрій.