«Малюки знали, що таке голод, але не знали, як називаються пори року»

Найбільше у світі дітям потрібна любов. У мене троє прийомних малюків:  Толя (7 років), Даринка (6 років) і Віка (5 років). 

У мирний час я працювала фахівцем зі зв'язків з громадськістю. Посада високооплачувана, грошей було вдосталь, і я мріяла лише про одне – мати дитину. На жаль, життя так склалося, що свого малюка я не мала. Два роки тому я вирішила усиновити прийомну дитину. Пізніше, усвідомивши, яке це щастя – бачити поруч із собою сповнені любові дитячі очі, взяла на виховання ще двох. 

Я продала квартиру в Донецьку, батьківський дім і купила інший – просторий, із садом. Почала битися зі «спадщиною», що дісталася малюкам від біологічних батьків: виснаженням, ранами, фурункулами, двосторонньою косоокістю, невралгією, грижею, вірусними захворюваннями, туберкульозом, стоматологічними проблемами (батько одного з малюків намагався вирівняти йому зуби напилком). Намагалася залікувати їхні душевні рани.

Кликала обійматися, але малюки боялися, немов їх хочуть вдарити. Вони знали, що таке голод, але не знали, як називаються пори року. Я почала їх лікувати, навчати.

Ми пройшли й через операцію, і через спеціальні дитячі садки. Діти розвивалися та змінювалися на очах. Так у новому домі минули два щасливі роки… 

Але почалася війна. Роботи я більше не мала, соцвиплати на дітей затримувалися, а над головою свистіли снаряди.

У липні я вирішила вивезти дітей з міста. Винайняли квартиру в Селидовому, за 50 кілометрів від Донецька. Чекали, сподівалися, що ось-ось має настати мир. Але наближалася зима, затишшя на фронті не наставало, становище з продуктами ставало критичним. 

Почала шукати допомогу, писала листи в усі інстанції. Нам допомогли. На початку грудня ми перебралися в дитячий оздоровчий табір «Факел» під Бердянськом. Нас безплатно довезли від дверей до дверей. Тут ми всім забезпечені – годують, дали кімнату. 

Зараз, коли світ сповнений жорстокістю, болем і горем, я впевнена, що людей милосердних, шляхетних і добрих куди більше.

Днями я відвідала рідне місто разом з Толею, Даринкою та Вікою – треба було переоформити деякі документи. Автобус потрапив під обстріл на автовокзалі «Південний». Після пережитого стало зрозуміло, що рішення виїхати було абсолютно правильним. 

І все-таки ми мріємо повернутися додому, щоправда, у найближчих планах – зустріти в Бердянську Новий рік, провести другу операцію на очах у Дарини та знайти нову роботу для мене. Далі – хтозна. 

Головне, що є люди, які не забувають про сім'ю та готові у потрібний момент підтримати й допомогти.