«Малюк дуже плакав, і ми разом з ним»

Родина з крихітним малюком на руках і з біллю у серці залишила рідне місто, де були зруйновані всі мрії і плани на майбутнє

 Життя моє було прекрасне. У мене було все для повного щастя: квартира, робота, діти, батьки. 2 жовтня 2021року у мене народився онук. Моє маленьке сонечко народилося у місті Лиман, про яке тепер і згадати боляче. Працювала я у магазині на Славкурорті. Ми дуже чекали весну, коли оживе наш край, наші улюблені озера. Чекали відпочиваючих, чекали літа... І не дочекалися. Прийшла війна до нашого рідного улюбленого міста. Більш за все я згадую свій дім, своїх рідних, друзів. Дуже їх не вистачає, дуже...

Перший день війни я запам’ятаю на все життя. У мого сина 24 лютого був день народження. Ми планували відзначити цей день спочатку у колі сім’ї, а потім син мав відзначити цей день із друзями. Але все змінилося, не до свята нам було. Я не хотіла вірити, що почалася війна. Тому що не може бути ніякої війни… Ми одну вже пережили у 2014 році, і з нас досить!

На той, час коли почалася війна, ми особливо страшного нічого не відчули. На роботі мені сказали, щоб я не виходила, тому що далеко живу від Славкурорту, і з транспортом виникали проблеми. Гули сирени, ми спускалися в бомбосховище. Воно, слава Богу, знаходилося у нашому під’їзді, й не потрібно було бігати далеко з маленьким онуком. Йому на той час було 4,5 місяця.

Перший епізод, який запам’ятався: я у ванній купала свого онука, й раптом загула сирена, а я не зрозуміла що трапилося. Сусіди біли сходами у під’їзді,кожен з них стукав у двері й закликав, щоб всі спускалися у бомбосховище. А в мене на руках - маленький онук, розпарений після ванни. Він дивився на мене своїми оченятами: його треба було годувати. Донька була у паніці, і у неї пропало молоко.

А друге, що залишилося у пам’яті, це коли ми покидали рідний дім, рідну вулицю, рідне місто. Ми покинули своє рідне місто Слов’янськ через бойові дії. Зараз ми живемо у місті Кам’янське Дніпропетровської області, яке стало для нас домом і захистом. Але наші серця залишилися у Слов’янську.

Переїзд був тяжкий, тому що їхали автобусом з маленькою дитиною, людей було дуже багато. Молоко у доньки пропало, тому онука годували сумішшю з термосу. Дуже незручно було міняти памперси. Малюк дуже плакав, і ми разом з ним.

Ми переїхали шостого березня. Адаптуватися в чужому місті я, мабуть, не зможу ніколи. Душа рветься додому… І сльози були дуже часто, і прокльони тих тварин, які змусили мою родину виїхати. Мій син Максим навчався у залізничному коледжі й захищав диплом онлайн. А які були плани! Захист діплому, вручення, випускний... Все вийшло не так, як ми мріяли і хотіли.

У місті Кам’янське дуже добрі, душевні, прості люди. З березня ми не зустріли ні одної поганої людини. А може, це нам так повезло. Волонтери –найкращі, сусіди – найкращі, навіть продавці й двірники – найкращі!

Ми отримуємо гуманітарну допомогу, продукти харчування, для дитини – памперси і суміші. Ця допомога відіграла дуже велику роль у нашому теперешньому житті. Я втратила роботу, донька у декретній відпустці, син студент. Ми отримуємо допомогу як ВПО від держави, але її не вистачає, тому що житло дуже дорого коштує. Ми вдячні благодійним фондам, волонтерам за їх допомогу й увагу до нас. Величезна їм подяка!

Я вірю, що скоро настане мир, і ми всі разом повернемося до своїх рідних міст. І ще я вірю: все буде Україна!