24 лютого у мене був шок. А через чотири дні до нашого села вже зайшли «ДНРівці». Прожив я з ними в селі два місяці, а потім виїхав у Дніпропетровську область, у Грушівку.

Було багато постів по дорозі до Давидового Броду. У мене ще й мати лежача. Разом із нею виїхали, тепер разом повернулися назад. Світло зробили, воду ми самі робили. У селі немає ні магазину, ні автобуса. Людей дуже мало, одні пенсіонери. Хати зруйновані. 

Мене вразили односельці. Хоч ми і дружні, але все йде самопливом. І, звичайно, грабежі мене вражають. Ось так і живемо.

Зараз обробляємо землю, живемо потихеньку. Дивимося поперед трактора. Якщо щось знайшли - солдатів гукаємо, щоб підривали. В принципі, розмінували вже майже всю землю. Тракторами їздили. Бо в нас, крім цього заробітку, немає більше ніякого. У нас навіть магазину немає. Тільки крамничка приїжджає, та й то – раз на тиждень. Буває, що двічі може приїхати. А більше немає жодної перспективи. До траси нормальної потрібно 40 хвилин їхати. Так само і землею займатися складно. Навіть як і виросте щось, ніхто не хоче по врожай їхати – мало того, що стріляють, так ще й дороги немає. Але якось живемо потроху…

Миру, звичайно, хотілося б найбільше. Можна не мати ні дороги, ні магазинів, тільки щоб не стріляли і не вбивали односельців.