Мені 23 роки. До повномаштабного вторгнення проживав у Маріупольській громаді, у селищі Сартана. Повномасштабне вторгнення зустрів у лікарні на лівому березі в місті Маріуполі. Працював там до 4 березня, поки можливо було. 

Першу ніч я не спав - читав новини. Десь о третій годині почув вибух зі сторони фронту: Широкиного та Водяного. Це було нехарактерно, такого давно не траплялося, хоч лінія фронту й близько. 

Їжа була, бо, напевно, у всіх є традиція щось запасати. Були крупи, консерви. А ось із водою були проблеми. Брали в криницях, або топили звичайний сніг, кип’ятили і потім вживали. Зі звичайними ліками проблем не було, але проблеми були в лікарні. Дякувати Богу, він уцілів. Дуже мало було перев’язувального матеріалу, знеболювальних препаратів. Вони швидко закінчилися.

Шокувала кількість поранених цивільних, які не були залучені до бойових дій. Вони просто були вдома і не заслуговували ні на поранення, ні на смерть.

Коли росіяни зайшли на лівий берег міста, я був вимушений поїхати до Новоселівки й перебувати там у сховищі. А 21 березня виїхав із окупованого Маріуполя. 

Ми виїжджали колоною. Дякувати Богу, мій автомобіль уцілів, і я вибирався на ньому. Ми виїжджали через «Порт City». На той момент росіяни вже окупували пів міста, тому ми проїжджали через їхні блокпости. Звісно, вони всіх перевіряли – чоловіків і жінок – на наявність татуювань. Знімали одяг, переглядали різні документи, запитували, воював чи ні. Найбільшою проблемою був проїзд через блокпости. На кожному перевіряли дуже ретельно.

Я студент-медик, який працював у лікарні. Мій медичний університет переїхав до Кропивницького. Я продовжую в ньому навчатися, тому й переїхав сюди. Зараз закінчую шостий курс, далі буду працювати лікарем. Ми з дружиною зараз перебуваємо у Кропивницькому. Мій батько проходить лікування в Німеччині. У нього були проблеми з серцем ще до війни. 

Всі плани на життя були пов’язані з Маріуполем. А тепер плани зовсім інші, не довгострокові. 

Торік думав, що війна - на рік-півтора. А зараз не знаю. Я бачив війну ще з 2014 року, хоч і був тоді малий. Наразі не бачу закінчення у найближчі років чотири-п’ять. Хоча мені такого затягування не хотілося б.

Дуже хочеться повернутися в рідний Маріуполь. Хочу жити там, відновлювати лікарню, у якій я працював, своє житло. Хочеться побачити всіх членів своєї родини, які повернуться до Маріуполя і будуть далі там жити. Навіть якщо місто знищене, його можна відновити. Це не страшно. Головне – побачити рідних, сім’ю.