Мене звати Оксана Олексіївна. На жаль, через війну якість життя стала значно нижчою, оскільки левова частина доходу йде на оренду житла. Кожного дня намагаєшся зрозуміти, як далі жити на новому місці, це складно однаково як дорослим, так і дітям.

Я з дітьми була вдома, зателефонував чоловік і сказав, що почалася війна і, що ми маємо зібратися і бути готові поїхати до рідні в центральний регіон. Виходили ми з квартири під звуки вибухів. Менша дитина дуже злякалася. Не говорила дитині, що почалася війна, просто сказала, що маємо поїхати на декілька днів у безпечне місце. Вони зрозуміли самі, коли почалися обстріли і вибухи. Старша була зібрана, виконувала все, що казали, менший проплакав всі 10 годин дороги. 

Коли ми приїхали до міста, де мало б бути безпечно, то ввімкнули повітряну тривогу. Тоді я зрозуміла, що це війна не та, яка була вже 8 років.

Діти почали спілкуватися і виходити на двір лише через 5 місяців після переїзду. Спокійно реагувати на розмови про Сєвєродонецьк – лише через 1.5 років. Зверталися ми до психотерапевта і проходили медикаментозне лікування.