Джулай Дарина, 8 клас, Новоукраїнська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання есе - Толочна Оксана Іванівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли почалася війна, я не одразу зрозуміла, наскільки все серйозно. Здавалося, що це щось далеке — великі міста, фронт, телевізійні новини. Але дуже швидко я відчула: навіть у нашому селі змінилося все. І хоча ми залишилися вдома, війна увійшла в наше життя по-справжньому.

Ми не ховалися по підвалах, не виїжджали з дому. Проте кожного дня ми жили з тривогою в серці — за рідних, за тих, хто на передовій, за майбутнє. У нашому селі стало більше незнайомих людей — біженців, які тікали від бойових дій. Їм потрібна була допомога. І ми почали волонтерити.

Разом із мамою я сортувала речі, допомагала готувати їжу, передавати необхідне тим, хто цього потребує. Люди приносили продукти, одяг, ковдри — усе, що могли. Я бачила, як наші односельці згуртувалися, стали справжньою родиною. І я теж відчувала себе частиною чогось важливого.

Раніше я жила звичайним життям: школа, домашні справи, друзі. А тепер я зрозуміла, що навіть у своєму віці можу бути корисною. І це відчуття відповідальності змінило мене.

Я подорослішала. Почала більше думати про інших, менше — про себе. Те, що раніше здавалося дрібницями, тепер набуло справжнього значення.

Я не боюся роботи — я бачу, як багато роблять мої батьки, і намагаюся бути їм підтримкою. Війна навчила мене цінувати просте: тишу, мирне небо, хліб на столі, посмішку мами і тата, те що мої рідні живі та здорові. І хоча довкола стільки болю, я зрозуміла: навіть у темні часи завжди є місце для добра.

Я мрію про перемогу. Про те, щоб усі наші воїни повернулися живими, щоб більше ніколи ніхто не бачив сліз через війну. Я хочу знову бачити усмішки не від полегшення, а від щастя. І я вірю — цей день настане.

Бо ми сильні. Бо ми тримаємося. Бо кожен із нас — навіть у маленькому селі — робить усе, що може заради спільної перемоги.