Найважче молодій мами було заспокоювати дітей і дивитись у їх перелякані очі - в той час, коли ніхто не міг гарантувати їм безпеку

Ранок 24 лютого...  Я, як завжди, зранку поралася на кухні, аби мої донечки, які саме збирались до школи, могли поласувати гарячим сніданком.

Раптом зимовий ранок сколихнувся від протяжного звуку літаків, я від побаченого зблідла і набрала поліцію. Мені порекомендували залишатись вдома і діток ні в якому разі не пускати до школи.

Хоч моя область і центральна, але з того дня ми під час кожної сирени бігали в сусідський підвал.

Як же тяжко дивитися в очі малечі, коли захистити не можеш...

Наше життя до війни було добре: ми працювали на полях, ростили діток, саджали дерева, вирощували хліб.

Але цьогорічний лютий все знищив: на полях моїх господарів вже не колосився хліб. Навкруги - лише біль, втрати, розпач.

Ніяку допомогу я не отримувала, хоч дуже потребую допомоги, бо зараз дуже тяжкий час.

Своїх трьох донечок я спатки вкладаю на одній постільці, а сама вкладаюсь на підлозі біля них. Якось найстарша донечка промовила: «Мамо, а чому ми так спимо? Я їй відповіла: «А це, якщо буде ракетне попадання, щоб я могла вас собою накрити."

І моя донечка стиха промовила: «Мамо, я хочу жити».

Це було невимовно гірко, бо забезпечити їм безпеку насправді ніхто не може.

Але ми віримо в перемогу і переживемо разом ці часи.