Мені 35 років. У мене є чоловік і двоє дітей, чотирьох і дев’яти років. Ми живемо у Краматорську. На деякий час виїжджали у Хмельницьку область.
24 лютого прокинулися від вибуху. Найголовнішим для нас було зберегти спокій і пояснити дітям, що відбувається. Менша донька запитала: «Мамо, а коли буде «бабах», ми жити будемо?». Я відповіла, що, звичайно, будемо. А старша тримає все в собі - не дуже любить розмовляти на цю тему.
Мене шокує те, що інші країни просто спостерігають за тим, що у нас відбувається, і ніяк не можуть це зупинити.
Коли ми виїхали у Хмельницьку область і побачили українських військових, моя менша донька сказала, що це наша Україна. Мене це дуже зворушило. Я не думала, що вона настільки все розуміє у своєму віці, тим паче, що ми намагаємось менше говорити з дітьми на тему війни.
Ми виїжджали евакуаційним поїздом. Дуже не хотіли їхати, думали, що все минеться. Однак, коли захопили Ізюм і Лиман, почастішали прильоти, і ми зрозуміли, що потрібно виїжджати. Якраз дізналися про евакуаційний поїзд до Хмельницької області. Там живе моя бабуся. Ми повернулися після звільнення Ізюма й Лиману.
Я б хотіла, щоб закінчилася війна і щоб діти жили в мирний час.
