Жителі села на Херсонщині потерпали від окупантів, але голова сільради змогла домовитись про безпеку селян і про підвіз хліба. Згодом орки змінили її на колаборанта і почали звірствувати

До війни ми не усвідомлювали навіть, як добре жили. Тепер зрозуміли, що ми дуже щасливі були. Ми жили у селі Тягинка Херсонської області. 

Прокинулися від того, що був сильний гул. Ми вийшли з дому на город. Було видно дим у Чорнобаївці, відразу не зрозуміло, що то таке. А тоді дочка каже: «Мама, війна». Було тяжко. 

Окупанти 24-го числа були в нас. Так швидко їхали вулицями, дуже  багато техніки було. 

На заправці чоловіка розстріляли і кілька днів не дозволяли забирати ні машини, ні його. Його мозок був по склу і по всьому, а туди навіть підійти не дозволяли. Було дуже страшно. 

Магазини розгромили - брали одежу, одіяла. В крані у нас технічна вода. Питну ми купували, а тоді не стало її. Ми пили солону, гірку технічну воду, ще й продуктів не було. Моя дочка волонтером була. Ми без хлібу сиділи довго. Голова сільради у нас - дуже хороша жінка. Вона домовилась з росіянами, щоб до нас машину з хлібом і щоб людей не чіпали. При ній так і було, а як орки поставили свого голову, то в нас АТОвці на вулиці лежали - руки ззаду. 

Виїжджати було дуже складно і дуже страшно. Їхали спочатку через Миколаїв. Було дуже багато блокпостів. У нас в маршрутці були жінки і діти, і один багатодітний чоловік. Ми вмовили водія його взяти. Через нього нас зупиняли, його роздягали, шукали татý. Він не військовий, навіть не служив - щось в нього по хворобі.

А в нас - дитя маленьке, 11 місяців. Тоді ми сіли коло дверей. Відкриють двері, а тут - з дитям. То вони наші сумки особливо не дивилися. 

Ми виїхали о восьмій ранку, а приїхали до Кривого Рогу десь о пів на десяту вечора.

Мені хочеться, щоб  якнайскоріше був мир. Тяжко дивитися, як гинуть люди. Страшно дуже. Це якийсь жах, страшний сон.