Цільник Аліна, 15 років, учениця 10-В класу Криворізького ліцей №113 Криворізької міської ради

Учителька української мови та літератури Шпак Наталія Григорівна

Конкурс есе на тему «Війна в долі моєї родини»

Війна. Страх. Біль. Такі почуття стали незмінними супутниками нашого життя з моменту вторгнення Росії на територію нашої квітучої Батьківщини. Але як саме війна вплинула на мою родину?

Під час першого вторгнення країни агресора мені було лише сім років, тому я не зовсім розуміла, що буде відбуватися, тому тоді моє життя майже не змінилося. Але зараз, на жаль, усе по-іншому.

Я розумію, що таке війна, я її відчула. Двадцять четверте лютого 2022 року назавжди змінило мене, моє життя, життя моєї сім’ї. Це мав бути звичайнісінький день, але все відбулося не за планом. Того страшного ранку ми прокинулись не від будильнику, як це відбувалося зазвичай, а від вибухів; було знищено військову частину нашого рідного міста - Кривого Рогу.

Після того моє життя перевернулося з ніг на голову, відразу прийшло розуміння, що все йде не так: друзі та рідні почали виїжджати за кордон та в інші більш спокійні регіони нашої країни, залишаючи домівки; кожен ранок починався не з кави, а з тривожних новин, мрією стало не плани на щасливе майбутнє, а ЖИТТЯ, таке колись буденне, мирне і звичне для нас. Моя родина як і більшість інших опинилася в стані розгубленості, страху та невідомості. Блакитне небо, зелена трава, сюрчання коників вночі, щебет птахів – усе, як завжди. Але… Ці яскраві фарби мирного існування спотворено вибухами, ракетними обстрілами, про що настирливо сповіщала нам сирена. Я до сьогодні не розумію, як таке могло статися в сучасному, цивілізованому суспільстві, як люди змогли додуматися вбивати один одного, знищувати все на своєму шляху. Такому немає жодного виправдання.

Але ця подія відкрила в людині нове, не знане досі: після початку збройної агресії усі стали більш згуртованими, дають гідну відсіч ворогові та борються за незалежність, свободу нашої держави, адже ми вольовий народ, ми - Українці. До лав Збройних сил України та територіальної оборони добровільно вступило дуже багато людей, а ті, хто не пішов на фронт, воюють або на інформаційному, або на волонтерському, або допомагають матеріально, передаючи гроші у благодійні фонди. Благодійність, чого б вона не стосувалася, сприяє накопиченню доброти, щирості, ґрунтується на взаєморозумінні. Думаю, такі якості повинні стояти в одному ряду з мужністю, хоробрістю, сміливістю, відвагою. Одного разу, допомагаючи плести маскувальні сітки, я спостерігала за присутніми. Це були люди різного віку, різного статусу: бабусі-пенсіонерки з онуками, студенти, викладачі і вчителі, молоді мами з дітками-немовлятками, що мирно спали поруч у візочках. Дивувало і радувало, з яким натхненням і відданістю вони займалися цією доволі нудною справою. Нудною вона здавалася тільки на перший погляд. Кожен прив’язаний клаптик як крок до перемоги і миру.

Особисте стало другорядним, неважливим, загальне, суспільне – справою честі. Я милувалася цими людьми, серце наповнювалося щемким почуттям радості, гордощів за свій народ. Моя родина активно допомагає волонтерам, без цієї справи вже не мислю свого існування.

Кожна передана річ для наших бійців духовно з’єднує з ними, додає впевненості у гіркі хвилини неспокою, допомагає відчути себе причетною до великої справи – Перемоги.

Моя бабуся згадувала, що у роки її молодості, вітаючи з численними святами, обов’язково бажали миру. З часом значимість слова стерлася, втратилася. А зараз, гортаючи стрічку смс-повідомлень, переконуюсь, що це єдине бажання і побажання. Думаю, зараз слово «мир» заграло новими барвами. Наразі мрією моєї родини є мирне небо над головою, відсутність сирен та літаків зі смертоносними ракетами. Людині для щастя не вистачає тільки миру, усе інше стає мізерним, меншовартісним. І цьому навчила нас війна… А моя родина сподівається на швидке її завершення, повернення наших бійців живими та здоровими, І бажання наше сильне, постійне, незмінне… Вірю, що переможемо!