Євген Шалаєв і до війни не міг знайти роботу в Петропавлівці, їздив вахтами в Ровеньки. А тепер зовсім лишився без заробітку. Незважаючи на те, що звик до звуків стрілянини, у безпеці себе не почуває. Тож обладнав у підвалі притулок.

До війни я жив у Петропавлівці, а працював у Ровеньках охоронцем, тиждень через тиждень. Їздив на роботу звідси. У травні місяці 2014 року, коли ці події розпочалися, я вже не міг виїхати на роботу. Усі стріляють, бацають! Спочатку страшно було, а потім воно якось стало звичним. Людина до будь-якої біди звикає. Якщо постійно бахають, то нічого не поробиш. Тільки рами трясуться в хаті.

Я собі в підвалі влаштував два матраци, лампу на гасі, тушонку. Наш із мамою будинок не постраждав. Але я не відчуваю безпеки, бо біля нас Щастя і довкола постійно бацають. Це ж не факт, що сюди не залетить.

Роботи у мене так і немає, живемо разом із мамою на її копійки. Город рятує. Тому мрію я тільки про одне – щоби стріляти перестали і щоб робота була з гарною зарплатою.