Повертаючись із Криму на батьківщину, в село Валуйське, Микола Петрович уявити не міг, що повторить долю своїх батьків і зовсім не з чуток дізнається, що таке війна.
У нас сім'я маленька, я та дружина. Ми – пенсіонери. Потроху городом займаємося. Живність не тримаємо, раптом доведеться покидати будинок, адже живемо у підвішеному стані. Раніше я 20 років у Криму працював агрономом, господарство очолював. А потім повернулися на батьківщину, в село Валуйське, за 12 кілометрів від Луганська. Тут ще встиг попрацювати до пенсії.
Ми завжди до Луганська на ринок їздили. Коли побачили хлопців із рушницями, подумали, що побузять трошки, і все припиниться. А воно не припинилося.
Прокинулися ми 12 червня 2014 року від вибухів на блокпості. Так і розпочалася ця семирічна історія. Коли стріляли, бомбили, нам пощастило – лишилися живі. А двоюрідного брата з дружиною одразу вбило прямим попаданням у будинок. Ми виїжджали звідси рази чотири, господарство залишали на тих, хто тут жив.
Ми ніколи не думали, що доживатимемо свої роки в такій ситуації. Я згадую, як слухав мамині розповіді про війну і думав: «Як люди пережили війну? Добре, що в нас її нема». Пристріт, напевно. От і нам довелося таке переживати, та ще скільки років.
Хотілося б усе забути та опинитися в іншому світі. Цей воєнний конфлікт зробив наших людей неадекватними, хворими. У когось інфаркт, хтось пам'ять зовсім втратив. Людина боїться – це закладено природою. Від страху навіть збожеволіють, і таке війна з людьми робить. Коли ми виїжджали на півтора місяці, а потім повернулися, люди дуже змінилися. Та й як інакше? На їхніх очах дома валилися.
Нам кілька років Фонд Ріната Ахметова видавав гуманітарну допомогу. Це справа хороша, і продукти, які нам давали, то була допомога ще й моральна. Ми бачили, що хтось дбає про нас, і ми не забуті.
Моя мрія – жити та бути здоровим. Жити так, щоб не зашкодити нашим онукам. А для цього, звичайно, потрібний мир.
